Розділ 12. Коли починають полювати

Після того дня дім змінився.
Не зовні — все залишалося тим самим: ті ж коридори, ті ж тіні на стінах, ті ж мовчазні слуги. Але Мейліса відчувала це тілом, шкірою, самим диханням.
Дім Еріка перестав її ігнорувати.
Він почав дивитися.
Двері тепер зачинялися інакше — трохи повільніше. Кроки за спиною звучали частіше. Погляди ковзали не випадково — вони рахували, запам’ятовували, зважували.
Вона більше не була просто служницею з дитиною на руках.
Вона стала ризиком.
Мейліса це знала. І саме тому не дозволяла собі ані страху, ані радості. Вона жила обережно — так живуть ті, хто розуміє: тепер помилка коштує не болю. Життя.
Перший удар був дрібним.
Вона зрозуміла це вночі, коли дитина раптом почала задихатися від крику. Не плакала — кричала так, ніби щось різало легені зсередини. Мейліса схопилася, притисла його до себе — і відчула запах.
Трави.
Гіркої. Чужої.
— Ні… — прошепотіла вона.
Вона знала цей запах. У селі так знімали жар — або викликали слабкість. Для немовляти це було смертельно небезпечно.
Вона кинулася до дверей — марно. Замкнені.
— Допоможіть! — гукнула в темряву.
У відповідь — тиша.
Тоді Мейліса зробила те, чого не робила раніше ніколи.
Вона не чекала.
Вона діяла.
Вона пригадала все, що знала: як мати вчила її знімати отруту молоком, як тепло може врятувати дихання. Вона гріла дитину власним тілом, поїла водою з крихтами солі, співала тихо — не колискову, а молитву, яку шепочуть лише вночі.
Коли крик нарешті стих, а дихання стало рівним, двері відчинилися.
На порозі стояла та сама стара служниця.
— Ти вижила, — сказала вона без здивування. — Значить, не помилилися.
— Це була пастка, — сказала Мейліса. Її голос був хрипкий, але твердий.
— Це було питання, — відповіла жінка. — І ти дала відповідь.
Наступного дня в домі зник слуга.
Просто зник. Ніхто не говорив про це вголос, але Мейліса бачила: місце за столом порожнє, ковдра складена, погляди інших — ще нижче опущені.
І вона знала: це через ніч.
Через дитину.
Через неї.
Того вечора Ерік покликав її сам.
Він сидів біля вогню, спиною до дверей. Довго мовчав. Надто довго.
— Ти починаєш бути небезпечною, — сказав він нарешті. — Не тому, що сильна. А тому, що не ламаєшся там, де мала б.
— Ви хотіли цього, — відповіла вона. — Ви самі кинули мене сюди.
— Я хотів перевірити, — сказав він і повернувся. — Але тепер думаю, чи не створив щось зайве.
Вона дивилася на нього без покори.
— Ви боїтеся не мене, — сказала вона. — Ви боїтеся, що я переживу вашу владу.
Він усміхнувся. Повільно. Небезпечно.
— Побачимо, — сказав він. — Бо тепер гра змінюється.
Тієї ночі Мейліса не спала.
Вона сиділа біля колиски й слухала, як дім дихає навколо. Але тепер у цьому диханні було не лише зло.
Було очікування.
Вона зрозуміла головне:
це більше не випробування.
Це — полювання.
І якщо вона хоче вижити, їй доведеться навчитися не тільки захищати.
А й бачити першою.