Розділ 11. Те, чого не видно

Найнебезпечніше в домі Еріка було не покарання.
Найнебезпечнішим був час, коли їх не було.
Мейліса зрозуміла це вранці, коли прокинулася і побачила: дитину не принесли.
Зазвичай її будили кроки. Скрип дверей. Тихе сопіння немовляти, якого клали їй на груди ще напівсонній. Це було їхнім мовчазним договором: поки вона прокидається — він у безпеці.
Цього разу було тихо.
Надто.
Вона різко сіла. Серце вдарилося об ребра так, ніби хотіло вирватися назовні. Кімната була порожня. Колиска — пуста.
Повітря стало густим, як перед бурею.
— Ні… — прошепотіла вона.
Вона не кричала. Не бігла.
Страх був холодний і ясний. Такий, від якого не паморочиться в голові, а навпаки — думки стають надто чіткими.
Він забрав його.
Не викрав.
Не відібрав силою.
Забрав — як рішення.
Вона вийшла в коридор. Слуги відверталися. Дехто робив вигляд, що не помічає її. Дехто дивився з дивною жалістю — від неї хотілося бити.
— Де він? — спитала вона першу жінку, що трапилася.
— Мені не дозволено говорити, — швидко відповіла та й пішла.
Це було гірше за будь-які слова.
Мейліса рушила далі. Повільно. Вона знала: якщо побіжить — програє. Тут не боялися сліз. Тут боялися втрати контролю.
У великій залі було світло. Надто світло. Вогонь горів яскраво, ніби нічого не сталося.
Ерік стояв біля столу.
Дитина була в нього на руках.
Жива. Спокійна.
Мейліса зупинилася на порозі.
— Ти не мав права, — сказала вона.
Голос не тремтів. Але всередині кричало все.
— Я мав, — відповів він. — Бо це мій дім.
Він не дивився на неї. Уся його увага була зосереджена на дитині. Він тримав її незграбно — як річ, до якої не звикли торкатися.
— Ти забрав його не для безпеки, — сказала Мейліса. — Ти забрав його, щоб подивитися, що я зроблю.
Ерік нарешті підвів погляд.
— І що ж ти зробиш?
Вона мовчала.
Бо вперше не знала відповіді.
Вона не могла напасти.
Не могла наказувати.
Не могла просити — це було б слабкістю.
І саме цього він чекав.
— Ти думаєш, — продовжив Ерік, — що твоя сила в тому, що ти витримуєш біль. Але біль — це просте. Його можна пережити.
Справжня сила — коли ти нічого не контролюєш.
Він передав дитину служниці.
— Заберіть.
І цього разу Мейліса зробила крок уперед.
— Ні.
У залі стало порожньо від звуків.
— Ти хочеш, щоб я благала? — спитала вона. — Чи щоб зламалася?
— Я хочу знати, — відповів він спокійно, — ким ти станеш, коли зрозумієш, що можеш його втратити.
Вона дивилася на нього довго. Дуже довго.
І раптом зрозуміла.
Це не перевірка.
Це — війна.
— Ти боїшся, — сказала вона тихо. — Не за нього. За себе. Бо якщо він виросте з моїми руками… він не стане таким, як ти.
Ерік не здригнувся.
Але його щелепи напружилися.
— Ти нічого не знаєш.
— Я знаю достатньо, — відповіла вона. — Ти не знаєш, як бути батьком. Але я знаю, як бути щитом.
Він підійшов ближче. Занадто близько.
— Ти граєш небезпечну гру, Мейлісо.
— Я в ній уже давно, — сказала вона. — Просто тепер я не мовчу.
Тиша тривала кілька подихів.
Потім Ерік кивнув служниці.
Дитину повернули.
Мейліса прийняла його так обережно, ніби тримала саме життя.
— Це не перемога, — сказав Ерік. — Це відстрочка.
— Мені вистачить, — відповіла вона.
Вона вийшла, не озираючись.
У коридорах знову з’явився шепіт. Але тепер у ньому було щось нове.
Страх.
Бо всі зрозуміли:
вона більше не просто виживає.
Вона вчиться не віддавати.