Розділ 10. Те, що не можна повернути

Після тієї ночі дім більше не був тим самим.
Не тому, що пролилася кров.
Кров тут лилася й раніше.
А тому, що страх змінив господаря.
Раніше він жив у стінах.
Тепер — у людях.
Мейліса відчувала це, коли йшла коридорами. Не у поглядах — у паузах між ними. У надто швидко відчинених дверях. У тому, як слуги схиляли голови, але не кланялися. Вони ще не знали, ким вона стала. Але вже боялися з’ясувати.
Їй дозволили залишитися з дитиною в західному крилі. «Для безпеки», сказали.
Насправді — для ізоляції.
Вона не протестувала.
Тепер вона знала: у цьому домі виживають не ті, хто кричить, а ті, хто мовчить вчасно.
Дитина спала неспокійно.
Її маленька рука стискала край її сукні, ніби навіть уві сні він відчував — світ більше не безпечний.
— Я тут, — шепотіла вона. — Я завжди тут.
Але вперше ці слова звучали не як обіцянка.
А як прохання.
Ерік прийшов пізно.
Він не попереджав. Просто увійшов, став у тіні, сперся плечем об камінь. Вогонь відбивався в його очах — і робив їх чужими.
— Інґрід мертва, — сказав він.
Мейліса не здригнулася. Лише повільно підвела голову.
— Як?
— Швидко, — відповів він. — Але не легко.
Між ними зависла тиша.
Та сама, від якої холонуть пальці.
— Це ти? — спитала вона.
Ерік не відповів одразу.
— Я дозволив цьому статися, — сказав нарешті. — Це різні речі.
Вона кивнула.
У цьому домі різниця була важливою.
— Вона хотіла смерті дитини, — продовжив він. — І вона не була одна.
— Я знаю, — сказала Мейліса. — Я відчувала.
Він уважно подивився на неї.
— Ти починаєш думати, як тутешні.
— Я починаю думати, як мати, — відповіла вона.
Ерік підійшов ближче. Надто близько.
Вона відчула тепло його тіла — і напруження, яке він стримував.
— Ти розумієш, що тепер дороги назад нема? — тихо спитав він. — Ти вже не полонянка. Але й не вільна.
— Я ніколи не була вільною, — сказала Мейліса. — Просто раніше я цього не знала.
Він простягнув руку. Не торкнувся. Зупинився за мить.
— Наступного разу я не встигну, — сказав він. — І тоді рішення доведеться приймати тобі.
— Я прийму, — відповіла вона.
Він затримав погляд на її обличчі. На втомі. На спокої, який народжується лише після втрат.
— Ти змінюєш цей дім, — сказав він. — І це небезпечно.
— Для кого? — спитала вона.
— Для мене.
Ці слова прозвучали тихіше за шепіт.
Коли він пішов, Мейліса довго сиділа нерухомо.
Дитина спала, притулившись до її грудей. Вона гладила його волосся і вперше дозволила собі подумати про те, що було страшніше за смерть.
Про вибір.
Вона зрозуміла:
якщо колись настане мить, де доведеться обирати між домом Еріка і дитиною — вона не вагатиметься.
І це означало лише одне.
Цей дім ще запалає.
Вранці вона знайшла під дверима невеликий ніж.
Без прикрас. Без слів.
Подарунок.
Попередження.
Або довіру.
Вона взяла його в руку. Відчула вагу. Холод. Реальність.
— Добре, — прошепотіла вона в тишу. — Я навчусь.
І в цю мить Мейліса остаточно перестала бути тією, ким її привели в цей дім.
Вона стала тією,
хто одного дня вирішить,
хто тут виживе.