Розділ 8. Те, чому не вчать живих

Після тієї ночі дім більше не спав.
Він насторожився.
Стіни, здавалося, слухали. Підлоги пам’ятали кроки. А повітря стало важчим — ніби кожен подих доводилося протискувати крізь чужу волю.
Мейліса прокинулася від болю в руці. Рана була перев’язана — акуратно, майже ніжно. Професійно. Вона не пам’ятала, хто це зробив. Лише холодні пальці й терпкий запах трав, що ще тримався на шкірі.
Ерік не приходив.
І це лякало більше, ніж його присутність.
Її вивели надвір ще до світанку. Без пояснень. Без супроводу. Лише короткий наказ:
— Йди.
Дорога вела до старого тренувального кола — місця, де чоловіків учили вбивати швидко й без вагань. Жінки туди не заходили. Ніколи.
Ерік уже чекав.
— Якщо ти хочеш вижити, — сказав він замість вітання, — забудь усе, чого тебе вчили раніше.
Він кинув їй ніж.
Мейліса не встигла зреагувати.
Лезо вп’ялось у землю біля її ніг.
— Перше правило, — продовжив Ерік спокійно. — Ти завжди готова. Навіть коли думаєш, що ні.
Він напав без попередження.
Не на повну силу — але достатньо, щоб вибити ґрунт з-під ніг. Вона впала, ковзнула по вологій землі, відчула, як холод повільно просочується крізь одяг.
— Встань.
Вона підвелася.
Другий удар був швидший.
Третій — болючіший.
Мейліса не плакала. Вона вчилася дихати інакше — коротше, глибше. Так дихають ті, хто не має права знепритомніти.
— Страх не ворог, — сказав Ерік, зупинившись. — Він інструмент. Але тільки якщо ти тримаєш його в руках.
Він дивився на неї довго. Наче оцінював не тіло — щось значно глибше.
— У домі є той, хто хоче тебе зламати, — сказав він тихіше. — І є той, хто хоче тебе врятувати.
— Обидва небезпечні.
Після тренування вона ледве трималася на ногах. Її відвели до кухонного крила — не як служницю, а як тінь.
Там вона зустріла Аґне.
Тиху дівчину з м’якими очима, яка завжди опускала погляд.
Аґне принесла їй воду.
І не пішла.
— Ти не така, як вони, — прошепотіла вона. — Ти… жива.
Це слово вдарило сильніше за ніж.
Жива.
Аґне почала приходити частіше. Допомагала мовчки. Приносила їжу, коли Мейліса не могла підвестися. Дивилася з тим поглядом, у якому було забагато тепла для цього дому.
Мейліса знала: це небезпечно.
Бо в домі Еріка будь-яка прив’язаність — це мотузка на шиї.
Уночі вона прокинулася від шепоту.
Не в коридорі — в кімнаті.
Аґне стояла біля вікна.
— Я чула, — сказала вона. — Вони готують пастку. Для тебе.
— Чому ти мені це кажеш? — тихо спитала Мейліса.
Аґне підійшла ближче не одразу.
— Бо якщо ти впадеш… я не витримаю.
І в цю мить Мейліса зрозуміла: ось справжнє випробування.
Не біль.
Не страх.
А вибір — дозволити комусь бути близько.
— Послухай мене, — сказала вона твердо. — Якщо ти хочеш жити — тримайся від мене подалі.
— Тут виживають ті, кого ніхто не любить.
Аґне заплакала. Тихо. Без звуку.
І пішла.
Наступного дня пастка спрацювала.
Мейлісу звинуватили у зникненні ключів від сховища. Її вивели перед усіма. Хтось дивився з ненавистю. Хтось — із захватом. Ерік мовчав.
Ключі знайшли… в кімнаті Аґне.
Аґне дивилася на Мейлісу широко розплющеними очима.
Вона не розуміла.
Мейліса зробила крок уперед.
— Це я, — сказала вона. — Я взяла їх.
Тиша розірвала двір.
Ерік повільно підвівся.
— Ти знаєш ціну брехні?
— Знаю.
Її покарали.
Не публічно.
Не жорстоко.
Її замкнули на добу без світла.
І коли двері зачинилися, Мейліса вперше дозволила собі прошепотіти:
— Я ще жива. Значить — перемогла.
А десь у домі Еріка хтось уже зрозумів:
її не зупинити.