Розділ 7. ( продовження Ті, хто не бояться темряви)

У домі Еріка небезпека ніколи не кричала.
Вона вміла чекати.
Мейліса відчула це ще до світанку — у дивному відчутті, ніби хтось уже давно стоїть поруч, але не дихає. Вона не відкрила очей одразу. Лежала нерухомо, слухаючи дім.
Тиша була іншою.
Не порожньою — наповненою.
Вона повільно підвелася. Дитина спала, затиснувши в кулачку край її сорочки. Мейліса обережно звільнилася, накинула плащ і підійшла до дверей.
Замок був зламаний.
Не грубо.
А вміло.
Хтось хотів, щоб вона зрозуміла: ти не захищена.
У коридорах було людно, але ніхто не дивився їй в очі. Слуги рухалися швидше, ніж зазвичай. Шепіт обривався, щойно вона наближалася. Її ім’я не звучало — але вона відчувала його між словами.
Вона вже не була просто полонянкою.
Вона стала проблемою.
До полудня її викликали у внутрішній двір — місце дрібних вироків. Там не проливали кров. Там ламали волю.
Ерік сидів високо, мовчазний, з поглядом людини, яка вже знає правду, але ще не вирішила, що з нею робити.
Перед ним стояла молода служниця. Вона тремтіла.
— Вона, — кинув хтось із натовпу. — Вона носила трави.
Мейліса відчула, як кров відступає від обличчя.
Пастка.
Якщо вона промовчить — небезпека залишиться поруч із дитиною.
Якщо скаже правду — почнеться війна.
— Це не вона, — сказала Мейліса.
Двір завмер.
Ерік повільно перевів на неї погляд.
— Ти впевнена?
— Абсолютно.
Вона дивилася прямо. Без страху. Бо страх уже нічого не міняв.
— Трави принесла інша людина. Та, що мала доступ до дитячої кімнати. Та, що знала, коли я піду.
Тиша впала, мов камінь.
Одна з жінок відступила на крок. Несвідомо. Але цього було достатньо.
Ерік усміхнувся. Повільно. Небезпечно.
— Заберіть усіх, — сказав він. — Я хочу поговорити з ними… окремо.
Мейліса знала: після цього дня дім уже не буде таким, як раніше.
Її більше не ігнорували.
Її боялися.
А страх — це валюта.
Увечері почалася справжня перевірка.
Її замкнули не в кімнаті — у старій вежі. Там, де вітер гуляв сходами, а каміння було слизьким від вологи. Там, де тримали тих, хто знав забагато.
Без пояснень.
Без охорони.
Лише двері, що зачинилися за спиною.
Холод повз угору ногами. Темрява була густою, майже живою. Мейліса дихала повільно, рахуючи удари серця.
Вона знала:
це не покарання.
Це — спостереження.
Вночі вона почула кроки.
Не важкі.
Обережні.
— Ти не мала вижити, — прошепотів голос.
Вона не закричала.
— Але я тут, — відповіла Мейліса.
Тінь наблизилася. Ніж блиснув у світлі місяця.
І тоді вона зробила те, чого від неї не чекали.
Вона пішла вперед.
Біль був коротким. Різким. Але не смертельним.
Вона вдарила. Не сильно — точно.
Людина впала.
Крики підняли дім.
Коли Ерік увійшов до вежі, Мейліса стояла, притискаючи поранену руку до грудей. Її очі були темними. Спокійними.
— Вони прийдуть ще, — сказала вона. — Бо тепер знають, що я не зламалася.
Ерік дивився на неї довго.
А потім сказав те, що змінило все:
— Відсьогодні ти не жертва.
— Відсьогодні ти — частина мого дому.
Це не було милістю.
Це було попередженням.
Бо той, хто стає частиною цього дому, або виживає…
…або зникає назавжди.
А Мейліса тільки починала.