Розділ 7 — Покарання, що визріває

Покарання в домі Еріка ніколи не приходило одразу.
Воно не падало, як удар.
Воно визрівало — повільно, терпляче, мов холод у камені.
Мейліса відчула це ще зранку.
У поглядах, що ковзали повз неї, але не затримувалися.
У тиші, яка стала надто чемною.
У тому, як слуги розступалися, ніби вона була хворобою, до якої страшно торкнутися.
Дитина була неспокійною. Він крутився на її руках, смикався, немов відчував те саме. Мейліса носила його, притискаючи до грудей, і кожен його рух відгукувався тривогою в тілі.
Інстинкти кричали: сьогодні щось станеться.
Ерік не з’являвся.
І це було гірше за його присутність.
Коли він був поруч, небезпека мала обличчя.
Коли зникав — вона розчинялася у стінах, у людях, у повітрі.
До полудня її покликали в старе крило дому — туди, куди заходили лише з причини. Каміння там було темніше, ніби вбирало пам’ять про чужий біль. Повітря — холодніше. Кроки луною поверталися назад, ніби сам дім запам’ятовував кожного, хто сюди потрапляв.
— Залиш дитину тут, — сказала служниця, не підводячи очей.
Мейліса зупинилася.
— Ні.
Слово прозвучало тихо. Але твердо.
Вона лише міцніше притиснула дитину.
— Це наказ.
— Тоді нехай його скаже Ерік.
Жінка стиснула губи. В очах майнуло роздратування — вона не чекала опору.
І саме тоді Мейліса зрозуміла: покарання буде не за вчинок.
Покарання буде за те, що вона не зламалася раніше.
Її завели до зали без вікон.
Кам’яна лавка стояла посередині — холодна, мов вирок. У стінах темніли іржаві гачки, що пам’ятали інші тіла, інші рішення.
— Сідай.
Вона сіла.
Дитина заснула, притулившись до неї — теплий, довірливий. Єдине живе в цій кам’яній порожнечі.
Час тягнувся не годинами — ранами.
Коли двері нарешті відчинилися, Ерік увійшов сам.
Без зброї.
Без свити.
— Ти знаєш, за що це, — сказав він.
Це не було питанням.
— За те, що я вижила, — відповіла Мейліса.
Він дивився довго. У погляді не було злості. Лише сумнів — небезпечніший за гнів.
— У цьому домі виживання має ціну, — промовив він. — Іноді її платять болем. Іноді — самотністю.
Він кивнув у бік дверей.
— Ти проведеш ніч тут. Без вогню. Без допомоги.
Холод ще не торкнувся її — але усвідомлення вже різало шкіру.
— А дитина? — спитала вона.
Ерік мовчав довше, ніж потрібно.
— Якщо ти зламаєшся — він піде від тебе.
— Якщо вистоїш — залишиться.
Це було нелюдськи.
Але Мейліса не заплакала.
— Тоді я вистою, — сказала вона.
Ерік затримався на мить. Наче хотів щось сказати. Але лише зачинив двері.
Глухий звук ще довго лунав у грудях.
Ніч прийшла швидко.
Холод стискав тіло, проникав у кістки. Мейліса сиділа, обгорнувши дитину плащем, гріла його власним теплом, навіть коли губи синіли.
Вона не молилася.
Вона згадувала.
Дім, де було світло.
Голос матері.
Відчуття, що світ може бути безпечним.
Дитина схлипнула.
— Я тут, — прошепотіла вона. — Я нікуди не піду.
І тоді вона зрозуміла:
це не покарання.
Це — вибір.
На світанку двері відчинилися.
Світло різонуло очі. Вона була виснажена. Замерзла. Але жива.
Ерік стояв на порозі.
— Ти вистояла, — сказав він.
У його голосі вперше не було влади. Лише визнання.
Він відвів погляд першим.
Бо цього разу перемогла не сила дому.
Перемогла вона.
Полегшення не прийшло.
Наступний день приніс іншу тишу.
Тепер на неї дивилися інакше.
Не зі зневагою.
Не зі співчуттям.
З настороженістю.
Ті, хто ламався, були зрозумілими.
Ті, хто гнувся, — зручними.
А ті, хто витримував… ставали небезпечними.
Увечері вона відчула це остаточно.
Двері до її кімнати були прочинені.
Запах. Ледь відчутний. Трави.
Серце стиснулося. Вона знала цей запах.
Мейліса кинулася до колиски. Дитина дихала. Повільно. Але дихала.
— Ні… — прошепотіла вона.
Хтось був тут.
Вона загорнула дитину й пішла — без паніки, без галасу. Лише з однією думкою: до Еріка.
— Його намагалися отруїти, — сказала вона.
Ерік підвів голову.
Лють у його очах була чистою. Холодною.
— Значить, гра почалася, — мовив він.
Він подивився на неї.
— Тепер тебе або зламають… або ти станеш частиною цього дому.
Мейліса відчула страх.
Але тепер він був іншим.
— Я не відступлю, — сказала вона.
Ерік кивнув.
— Тоді готуйся.
Бо тепер небезпека — не ніч.
Не холод.
І не тіні.
Тепер небезпека — люди.
І вона це знала.