Розділ 5 — Пастка дому

Ранок у домі Еріка ніколи не приходив по-справжньому.
Він не будив — він підкрадався. Ледь торкався стін, шелестів повітрям у коридорах, ковзав тінями по підлозі, ніби боявся потривожити те, що жило тут роками.
Мейліса прокинулася ще до того, як розплющила очі.
Тіло було напружене, як струна, — це відчуття не зникало з того дня, як вона переступила поріг цього дому. Вона знала: якщо щось здається тихим — це пастка.
Дитина ворухнулася на її руках. Мейліса міцніше притисла його до грудей, вдихаючи теплий, ще сонний запах. Це було єдине, що не брехало.
У дверях з’явився Ерік.
Він не поспішав увійти. Стояв, спертий плечем об одвірок, і дивився так, ніби оцінював не людину — витривалість.
— Сьогодні ти дізнаєшся, що означає жити в цьому домі, — сказав він тихо.
Його голос не підвищувався. У цьому домі не кричали. Тут просто повідомляли вироки.
— Ти доведеш не силу, — додав він після паузи. — А здатність не зламатися.
По спині Мейліси ковзнув холод. Вона згадала вчорашній лабіринт, дзеркала, темряву, голоси. Дім не закінчив з нею. Він тільки почав.
— Я готова, — сказала вона.
Ерік кивнув і відчинив двері до східного крила.
Тут повітря було важче. Пахло вогкістю, старим деревом і чимось гірким — слідами страху, який ніколи не вивітрюється. Темні гобелени поглинали світло, і коридор звивався, мов жива істота.
— Уважність, — мовив Ерік. — І швидкість.
— Помилка тут коштує дорожче за біль.
Мейліса ступила вперед.
Підлога ледь здригнулася — і вона миттєво відскочила. Зі стелі впав металевий шип і з глухим ударом увійшов у дерево.
Серце калатало так голосно, що, здавалося, його чують стіни.
— Паніка — смерть, — прошепотіла вона сама собі.
Далі було гірше.
Хиткі дошки, приховані ями, пастки, які виникали там, де їх не чекали. Ілюзії. Тіні, що ворушилися не від світла, а від страху. Дім ніби перевіряв її — не ноги, не руки, а розум.
Вона йшла тихо. Повільно. Прислухаючись до кожного вдиху.
— Добре, — почувся голос Еріка з темряви. — Але правда дому ще попереду.
Правда з’явилася раптово.
У великій залі з таємного проходу вирвалися двоє. Обличчя — під масками. Рухи — швидкі, відточені. Це були не нападники. Це були випробування.
Один кинувся в тінь. Інший — до дитини.
Мейліса не думала.
Вона вдарила плечем, відштовхнула, відчула різкий біль у руці, але не зупинилася. Дзеркало розлетілося на уламки. Кров тепла, але дитина не заплакала.
Вона стояла. Дихала. Жива.
— Добре, — знову сказав Ерік. — Але покарання не завжди залишає сліди на тілі.
Вона зрозуміла це, коли побачила погляди.
Слуги. Мешканці дому. Шепіт за спиною. Очі, які чекали її помилки.
Тут зраджували тихо.
— Я не слабка, — подумала Мейліса.
І це було не викликом — це було рішенням.
Вона пройшла решту пасток. Балки, що падали. Леза. Темряву. І коли вийшла в підземну залу, Ерік уже чекав.
— Ти вижила не завдяки силі, — сказав він. — А завдяки тому, що не втратила себе.
Мейліса мовчала. Сльози підступали, але вона не дозволила їм упасти.
— Завтра буде гірше, — додав він. — Інтриги. Зрада. Справжня влада.
Вона кивнула.
Бо тепер знала: страх — це не кінець. Це інструмент.
У темних кутах дому вже ворушилися тіні. Але Мейліса йшла вперед, притискаючи дитину до грудей.
— Я виживу, — прошепотіла вона. — І ти теж.
А Ерік, дивлячись їй услід, уперше відчув не тільки контроль.
А й страх.
Бо ця дівчина переставала бути полонянкою.
Вона ставала силою, з якою доведеться рахуватися.