Розділ 4 — Лабіринт дому Еріка

Мейліса прокинулася від шуму, що нагадував ритм її власного серця — тільки значно гучніший, чужий, незбагненний.
Дім Еріка здавався живим. Скрипи дерев’яної підлоги, відлуння кроків, ледь чутні зітхання повітря зливалися в моторошний і водночас зачаровуючий оркестр.
Вона відчула його присутність ще до того, як побачила.
Ерік стояв у дверях, мовчки спостерігаючи. Тінь його високої постаті тягнулася коридором, наче довгий холодний ланцюг.
— Сьогодні ти дізнаєшся, що означає жити в цьому домі, — промовив він тихо.
Його голос не був криком.
Він був обіцянкою.
Мейліса стиснула дитину на руках і відчула, як у тілі з’являється твердість. Вона вже знала: страх тут — лише інструмент. Справжнє покарання приходить тоді, коли ти помиляєшся.
Ерік відчинив масивні двері, що вели до прихованої частини дому.
Лабіринт.
Стеля була низькою, стіни — вузькими. Повітря здавалося важким, просоченим давнім болем. Колишні крики ніби не зникли — вони просто навчилися мовчати.
— Проходь, — сказав він. — Кожен крок тут — випробування. Або навчишся виживати, або платитимеш.
Мейліса ступила всередину, притискаючи дитину до грудей. Темрява стискала легені, але вона йшла вперед.
Перший поворот — і зверху осипався пил. Вона пригнулася, прикрила обличчя, відвернулася, щоб не задихнутися.
— Непогано, — прошепотів голос за спиною. — Але наступний крок може стати останнім.
Вона обернулася. У глибині лабіринту майнула постать у темному плащі — і зникла.
Мейліса зрозуміла: це не гра. Тут кожен рух міг бути фатальним.
Стіна перед нею раптово розійшлася, відкривши вузьку кімнату, заповнену дзеркалами. Відображення множилися. У кожному — страх, слабкість, сумнів.
Але водночас кожне з них нагадувало: це все ще вона. І вона жива.
— Добре, що ти дивишся на себе, — почула вона голос Еріка. — Та чи зможеш відрізнити істину від ілюзії?
Мейліса мовчки кивнула, стискаючи дитину ще міцніше.
Дзеркальні коридори виявилися пастками. Скляні уламки, приховані ями, фальшиві переходи. Вона рухалася обережно, майже інстинктивно, немов сам дім або приймав її, або намагався зламати.
У найглибшому залі з’явилися двоє чоловіків у масках. Вони рухалися швидко й упевнено — знали, куди бити новачків.
Мейліса відсунула дитину в безпечне місце й схопила уламок.
Перший удар був різким. Другий чоловік кинувся з ножем. Вона впала, перекотилася, вдарила ліктем у плече. Метал ковзнув по каменю, і він відступив, скрикнувши.
Це був не просто бій.
Це була боротьба за право жити.
Вона відчувала погляд. Ерік спостерігав. Його покарання не завжди залишали синці. Іноді вони оголювали слабкість.
— Виживають лише ті, хто сміє ризикувати, — прошепотів він з темряви.
Лабіринт змінювався. Двері зачинялися, стіни зсувалися. Це була перевірка не тіла — розуму. Не сили — витривалості.
Наприкінці вона вийшла до великої зали. Світло ледь проникало крізь вузькі вікна.
На кам’яному підвіконні лежав лист:
«Твоя сила в тому, що ти не здаєшся».
Слова змусили щось здригнутися всередині. Страх не зник, але поряд із ним з’явилося інше — усвідомлення власної сили.
— Ми виживемо, — прошепотіла вона дитині.
З тіні вийшов Ерік. Його погляд був уважним. Він бачив: перед ним уже не полонянка.
— Ти вижила, — сказав він. — Але це лише початок. Завтра буде гірше.
Мейліса не відвела очей.
Вона знала: страх ще повернеться.
Але тепер у неї була сила, народжена з любові, болю й витримки.
І зламати її вже не вдасться.