Розділ 3 — Тіні дому

Мейліса прокинулася від кроків.
Тихих, рівних, упевнених. Вона вже навчилася їх упізнавати. Це не були кроки слуг чи воїнів із села. Так ходив лише той, хто тримав у руках владу й страх цього дому.
Ерік.
Серце на мить завмерло. Холод пробіг шкірою, але Мейліса не дозволила страху взяти верх. Тіло тремтіло — та вона вже знала, як перетворювати це тремтіння на напругу. На готовність.
— Ти не спиш, — пролунав його голос із темряви.
Вона підвелася на лікті, інстинктивно притиснувши до себе дитину. Малюк ворухнувся, але не заплакав — ніби відчував: тут є захист.
— Я слухаю, — сказала Мейліса спокійно, хоча серце билося надто швидко.
Ерік вийшов у світло каміна. Полум’я ковзнуло по його обличчю, підкреслюючи різкі риси.
— Я бачу, — коротко сказав він. — Ти знаєш правила. Але є межа.
Його темні очі блиснули.
— І я ще не вирішив, чи ти її перейшла.
Мейліса мовчала. Вона вже зрозуміла: зайве слово тут могло коштувати більше, ніж мовчання. Ерік карав не для приниження — він випробовував. У його світі помилка означала смерть.
— Ти думаєш, — продовжив він, роблячи крок ближче, — що догляд за ним робить тебе сильною? Що я не бачу твоїх слабких місць?
— Я не хочу бути сильною, — сказала вона тихо. — Я хочу вижити. І щоб він вижив.
Ерік завмер. Його рука стиснулася в повітрі, ніби він намагався вловити ці слова, розібрати їх на частини.
Потім він різко відвернувся до вікна.
Мейліса відчула, як страх у грудях змішався з чимось новим — із зацікавленістю.
Він боїться. Так само, як і вона.
І в цьому страху вони були схожі.
День почався важко.
Їй доручили не лише дитину, а й прибирання всієї північної частини дому. Вона піднімалася ще до світанку, а до обіду руки вже німіли від втоми.
Та попри це Мейліса помічала все.
Як Ерік мовчки проходив повз.
Як його погляд затримувався на її рухах.
На тому, як вона тримала дитину.
Він нічого не казав. Але його мовчання важило більше за наказ.
— Ти не робиш нічого, — кинув він одного разу. — Все, що ти робиш, має сенс лише для нього. Тебе тут не існує.
Вона проковтнула клубок у горлі.
Не показуй слабкість, — сказала собі.
Дитина в цей момент стиснула пальці в її волосся, і серце Мейліси здригнулося. Світ ще не був остаточно зруйнований.
Увечері Ерік наказав їй вийти надвір.
— Прогуляйся з ним, — сказав коротко. — Але пам’ятай: тут небезпека на кожному кроці.
Холодний вітер ударив у обличчя. Небо було темним, лише кілька зірок пробивалися крізь хмари. Кожен звук здавався загрозою.
Коли з кущів щось різко вискочило, Мейліса здригнулася — але не зупинилася. Паніка не допомагала.
Вона подивилася на маленьку руку, що стискала її палець.
— Ти — моє все, — прошепотіла вона.
Коли вони повернулися, Ерік чекав на порозі.
— Добре справилася, — сказав він нарешті. — Але одна помилка — і ти дізнаєшся, що таке покарання дому.
— Я готова, — відповіла вона тихо.
Він лише кивнув.
Вечір знову наповнив дім тінями.
Ерік сидів у темряві, пильний, мов хижак. Його погляд тиснув, як лезо.
— Ти думаєш, що доброта врятує тебе? — сказав він. — Тут виживають лише ті, хто вміє стояти сам.
— Я боюся лише за нього, — відповіла Мейліса.
Він підійшов ближче. Запах диму, металу й моря обпік повітря.
— Ти небезпечна, — промовив він низько. — Ти можеш зруйнувати його, навіть не торкнувшись.
— Я хочу захистити, — прошепотіла вона.
Довга тиша.
— Залишайся на своєму місці, — сказав Ерік. — Твоя сила — в діях. Не в словах.
Пізніше Мейліса сиділа біля колиски, притискаючи дитину до грудей.
— Ми виживемо, — шепотіла вона. — І ніхто нас не зламає.
За дверима Ерік слухав.
І вперше визнав те, чого боявся найбільше:
ця тиха дівчина вже не була просто полонянкою.
Вона була випробуванням.
І вона могла змінити все.

Авторський коментар:
Цей розділ був для мене непростим. Я писала його повільно, з паузами, інколи з тишею між рядками. Тут більше не про події — тут про стан, коли страх і самотність стають буденністю, а мовчання говорить гучніше за крик.
Мені важливо знати, чи відчули ви цю тишу. Напишіть, будь ласка, що відгукнулося вам найбільше 🤍