Розділ 2 — Дім, де тебе не чекають

Першу ніч Мейліса не спала.
Вона лежала на тонкій підстилці біля стіни й слухала дім. Дерево скрипіло, ніби зітхало. Вітер просочувався крізь щілини й ковзав по шкірі холодними пальцями. Десь за стіною тріщав вогонь, але він не грів — лише нагадував, що вона більше не вдома.
Вона не знала, що гірше: біль у тілі чи тиша.
Тиша тут була важкою. Вона тиснула на груди, не давала дихати на повні легені.
Мейліса заплющила очі — й побачила матір.
Побачила батька, який падає.
Почула крик, що не відпускав.
Вона різко сіла.
Я не маю права ламатися, — сказала собі подумки. Не тут. Не зараз.
Плач пролунав зненацька — тонкий, надривний, такий беззахисний, що серце стислося. Дитина.
Вона підвелася інстинктивно. Зробила крок — і завмерла.
Згадала голос Еріка. Його холодне: «не чіпай».
Плач став гучнішим.
— Тихо… — прошепотіла вона, не знаючи, кому це сказала — дитині чи собі.
Вона підійшла повільно, ніби кожен крок міг стати фатальним. Немовля лежало в колисці, закутане в хутро. Маленькі кулачки стискали повітря, наче воно намагалося втримати цей світ.
Мейліса нахилилася.
— Я тут, — сказала тихо. — Я не ворог.
Дитина не розуміла слів. Але відчула тепло.
Вона взяла його на руки, притисла до грудей. Плач стих, перетворившись на тихе сопіння. І в цю мить Мейліса вперше відчула не страх.
Відповідальність.
— Ти не маєш цього робити.
Вона здригнулася.
Ерік стояв у тіні. Волосся розпущене, плечі напружені, погляд темний. Він не кричав. Його голос був спокійний — і саме тому небезпечний.
— Він плакав, — сказала вона тихо. — Я лише…
— Ти лише забула, ким ти є, — перебив він. — І ким є я.
Він підійшов ближче.
Його присутність відчувалася, як буря ще до першого удару грому.
— Віддай.
Вона не сперечалася. Повільно передала дитину. Їхні пальці на мить торкнулися — і Мейліса відсмикнула руку, ніби обпеклася.
Ерік подивився на сина. І щось у його погляді здригнулося.
— Думаєш, я не бачу? — сказав глухо. — Думаєш, я не знаю, що ти робиш?
— Я нічого не роблю, — відповіла вона. — Я просто доглядаю.
— Ти з того боку моря, — різко сказав він. — З того самого.
— Я з того боку життя, — тихо відповіла Мейліса. — Я втратила все.
Він завмер.
Вони дивилися одне на одного довше, ніж слід було ворогам. Ближче, ніж дозволено чужим.
— Не говори зі мною про втрати, — сказав Ерік. — Ти не знаєш, що таке втратити жінку. Матір свого сина.
— Я знаю, що таке втратити дім, — сказала вона. — І залишитися жити.
Ці слова зависли між ними, як ніж.
Ерік відвернувся.
— Ти спатимеш тут. Вдень працюєш. Дитина — твоя справа. Але запам’ятай…
Він обернувся.
— Ти не частина цієї родини.
Мейліса кивнула. Вона знала це ще до того, як переступила поріг.
Дні потекли повільно. Робота була важкою, але тримала її на ногах. Коли руки зайняті — серце має менше часу, щоб боліти.
Вона мила підлогу. Готувала. Прала. І носила дитину на руках.
Малий звикав до неї швидше, ніж вона дозволяла собі визнати. Засинав у неї на грудях. Тягнувся пальцями до її волосся. Усміхався так, ніби світ не був жорстоким.
Це лякало.
Ерік спостерігав мовчки. І що довше дивився, то сильнішою ставала злість — на неї, на себе, на те, що серце сина обирало не його.
Одного разу він не витримав.
— Не співай йому, — різко сказав він. — Це не твоя мова. Не твоя пісня.
Мейліса замовкла. Потім підняла на нього очі.
— Він засинає.
— Мені байдуже. Я не хочу чути її в цьому домі.
— Тоді не слухай, — тихо сказала вона.
Повітря стало холодним.
Ерік зробив крок уперед. Вона не відступила.
— Ти забуваєш своє місце.
— А ти забуваєш, що я жива.
Між ними залишився лише подих. На мить їй здалося, що він її вдарить. Або поцілує.
Він різко відступив.
— Ти небезпечна, — сказав хрипко. — Більше, ніж думаєш.
Мейліса дивилася йому вслід і розуміла: це не ненависть. Це страх. А страх завжди небезпечніший.
Уночі вона сиділа біля колиски й дивилася, як дитина спить.
— Я не знаю, як довго я тут буду, — прошепотіла вона. — Але поки я тут… ти не будеш сам.
За стіною Ерік не спав.
І вперше за довгий час він боявся не ворогів — а того, що ця тиха дівчина може стати тим, без чого його дім знову стане порожнім.