Розділ перший Коли приходить ніч

.Ніч прийшла не одразу.
Спочатку був вітер — різкий, неспокійний, ніби він уже знав, що станеться, і намагався попередити. Він бився в дерев’яні стіни домів, зривав солому з дахів, гнав хмари з таким шумом, ніби хотів змусити людей озирнутися.
Але в селищі не звертали уваги.
Вітер тут був завжди.
Як і море.
Як і страх, до якого всі давно звикли.
Мейліса сиділа біля вогнища й лагодила сорочку батька. Голка раз по раз вислизала з пальців — думки були десь далеко. Повітря здавалося важчим, ніж зазвичай, ніби світ затамував подих і чекав.
— Не сиди так близько до вогню, — буркнула мати. — Очі зіпсуєш.
Мейліса слухняно відсунулася. Вона завжди була слухняною. Не тому, що боялася — просто так було простіше. Менше слів. Менше сварок. Менше болю.
За стіною сміялися діти. Хтось грав на сопілці. Життя тривало, ніби завтра існувало безумовно. Ніби його не могли забрати в одну мить.
Перший крик розірвав повітря так, що в Мейліси сіпнулося серце.
Він був не схожий на звичайний.
Не сварка.
Не п’яна бійка.
Це був крик страху — сирий, голий, беззахисний.
— Мамо?.. — тихо сказала вона.
Але мати вже підводилася.
Потім був звук.
Глухий. Важкий.
Удар.
І ще один крик.
— В дім! — крикнув батько, вбігаючи всередину. — Зараз!
Він не встиг сказати більше.
Двері здригнулися. Дерево затріщало. Вогонь у вогнищі хитнувся, ніби відчув небезпеку.
Мейліса не одразу зрозуміла, що це — кінець. Людський розум не хоче вірити в такі речі. Він тримається за звичне до останнього, навіть коли земля вже йде з-під ніг.
Коли двері вибили, у хату ввалився холод.
І разом із ним — чужі.
Вікінги.
Вони були більші, ніж вона уявляла. Вищі. Ширші. Обличчя — жорсткі, чужі, ніби вирізані з каменю. На них не було злості. І в цьому було найстрашніше.
Не було й радості.
Лише робота.
Мейліса пам’ятала, як батько став перед нею.
Як розкинув руки.
Пам’ятала звук металу.
А потім він упав.
Не красиво.
Не героїчно.
Просто впав.
— Тату… — прошепотіла вона, не впізнаючи власного голосу.
Мати кинулася до нього — і не дісталася. Її відштовхнули, як відштовхують перешкоду. Вона вдарилася об стіну й більше не підвелася.
У той момент світ зламався.
Мейліса не пам’ятала, як кричала. Не пам’ятала, як її тягнули. В пам’яті лишилися лише біль у грудях і запах диму. Дим був усюди — в очах, у волоссі, в легенях.
Її зв’язали грубо, без злоби.
Так в’яжуть те, що можна продати.
Селище горіло. Вогонь лизав дахи, пожирав стіни, ковтав усе, що ще вчора було домом. Люди бігли. Падали. Благали.
А вікінги йшли далі.
— Цю не чіпай, — сказав хтось над нею чужою мовою. — Молода. Згодиться.
Мейліса перестала плакати.
Сльози закінчилися так само раптово, як дитинство.
Їх вели довго. Через ліс. До води. До корабля, який здавався живим — чорним, холодним, чужим. Вона сиділа серед інших полонених і дивилася на свої руки. Вони тремтіли.
«Я жива», — подумала вона.
І ця думка налякала більше, ніж смерть.
Продаж був швидким.
Її вивели вперед, змусили підняти голову. Сонце різало очі. Люди дивилися на неї так, як дивляться на річ, вирішуючи, чи варта вона своєї ціни.
— Вмієш доглядати дітей? — спитали.
Вона кивнула.
Більше слів не знадобилося.
Він стояв трохи осторонь.
Не поспішав.
На руках у нього була дитина.
Ерік.
Мейліса не знала його імені, але відчула його погляд ще до того, як він подивився прямо. Від цього погляду хотілося згорнутися всередину себе.
Він був вікінгом до кісток. Сильний. Темний. Зі шрамом на щоці й порожнечею в очах. Він не дивився на неї як чоловік.
Він дивився як суддя.
— Звідки вона? — спитав він.
— З того берега.
Щось у ньому обірвалося. Ледь помітно — але Мейліса це побачила.
Він стиснув щелепу.
— Беру, — сказав він. — Але запам’ятайте: якщо вона нашкодить дитині — я не продам її вдруге.
Так вона стала частиною його дому.
Дім Еріка був холодним. Навіть вогонь не зігрівав його до кінця. Тут було занадто тихо — такою буває тиша там, де хтось пішов назавжди.
Мейліса стояла біля стіни, не знаючи, куди дивитися.
Немовля заплакало — тихо, надривно, ніби теж боялося цього світу.
Вона зробила крок уперед — і зупинилася.
— Не чіпай, — сказав Ерік, не обертаючись.
Вона опустила руки.
Але коли ніч опустилася на дім, і плач став сильнішим, вона не витримала.
Підійшла обережно.
Як до чогось святого.
Взяла дитину на руки.
Він затих.
Ерік стояв у темряві й дивився на це.
Вперше за довгий час у його домі було не порожньо.
— Запам’ятай, — сказав він хрипко. — Ти тут не для того, щоб стати частиною моєї родини.
Мейліса кивнула.
Вона вже знала:
іноді найбільша небезпека — це не ненависть,
а тиша, в якій народжується щось живе.