Епілог

Минуло рівно два роки з того дня, коли Срібне місто перестало бути крижаною в’язницею. Тепер Туманний ліс називали просто Смарагдовими гаями, бо туман, що століттями душив дерева, розсіявся, поступившись місцем сонячним зайчикам та співу справжніх, не магічних птахів.

Ніна сиділа на ґанку своєї оновленої хатини. Навколо пахло чебрецем, м’ятою та свіжим хлібом. Її бабуся, яка тепер виглядала набагато бадьорішою, поралася в саду, наспівуючи стару пісню. Печатка на зап’ясті Ніни не зникла, але вона більше не пекла — вона стала витонченим білим візерунком, що нагадував про її коріння та силу, яку вона в собі відкрила.

​З боку лісу почулися швидкі кроки. Ніна підвела голову, і її обличчя осяяла посмішка.

​Аріон.

​Він більше не носив срібних обладунків чи важких плащів. На ньому була проста сорочка з домотканого полотна, а його біле волосся, що колись здавалося холодним снігом, тепер м'яко виблискувало на сонці. Він ніс великий оберемок лісових квітів та кошик із солодкими коріннями.

​— Ти знову замислилася про минуле? — запитав він, сідаючи поруч на сходинку і кладучи голову їй на коліна.

​— Я просто згадувала, як сильно я тебе боялася в тому кришталевому залі, — засміялася Ніна, перебираючи пальцями його волосся. — Ти був таким суворим вождем.

​— А я згадую, як ти кинулася на Тінь Бахтіяра, маючи в руках лише порожній кубок і величезне серце, — Аріон взяв її руку і ніжно поцілував срібну Печатку. — Тепер ми просто люди, Ніно. І це найкращий дар, який ти могла мені дати.

​Колишнє Срібне місто тепер стало відкритим для всіх. Люди з сіл приходили туди обмінюватися товарами, а колишні єдинороги вчилися заново обробляти землю, будувати дерев’яні будинки та просто... жити. Вони більше не боялися повного місяця. Тепер місяць був для них лише гарним ліхтарем у небі, а не вісником прокляття.

​— Народе мій! — жартівливо гукнула бабуся з городу. — Досить розмов, пироги вже холонуть!

​Аріон підхопив Ніну на руки, так само легко, як тоді в печері, і кружляв її під розлогими вітами старого дуба.

​— Знаєш, — прошепотів він їй на вухо, — іноді мені здається, що я все ще бачу магію. Коли дивлюся в твої очі.

​— Це не магія, Аріоне, — відповіла вона, пригортаючись до нього. — Це просто життя. І воно прекрасне.

​Над лісом повільно плив вечір. Смарагдові гаї занурювалися в тихий сон, і в цьому сні не було більше місця для проклять чи холоду. Була лише любов, яка виявилася міцнішою за найдавніші закляття.

​КІНЕЦЬ .