Розділ 4

Світанок у лісі був схожий на розлите срібло. Туман не зникав, а навпаки — став щільним, як вата, приглушуючи звуки кроків. Аріон ішов мовчки, але Ніна помітила, що він більше не тримає руку на ефесі меча. Його пальці час від часу торкалися зап'ястя, де все ще відчувався жар від дотику Ніни.

​Печера Відлуння зустріла їх не темрявою, а м’яким синім сяйвом. Це було величезне підземне склепіння, де зі стелі звисали гігантські кристали, що нагадували застиглі сльози. Кожен звук тут повторювався тисячі разів, перетворюючись на дивний спів.

​— Тут час тече інакше, — прошепотів Аріон. Його голос розлетівся підземеллям, наче зграя птахів. — Дивись під ноги. Крига тут тонка, а під нею — спогади тих, хто не зміг пройти випробування.

​Ніна подивилася вниз. Під прозорою підлогою вона побачила обличчя. Люди, єдинороги, діти... Вони здавалися застиглими в часі, їхні очі були заплющені, а на губах застигли крики, яких ніхто не почув.

​— Вони піддалися страху, — додав Аріон, зупиняючись у центрі зали біля чорного вівтаря, що нагадував коріння старого дерева. — Печера покаже тобі те, що ти найбільше боїшся втратити. Якщо ти відвернешся — ти залишишся тут назавжди.

​Раптом кристали на стелі спалахнули. Світло стало настільки яскравим, що Ніна заплющила очі, а коли розплющила — Аріона поруч не було.

​Вона стояла посеред свого рідного села. Але воно було мертвим. Хати згоріли, сад бабусі перетворився на попіл, а замість квітів усюди лежав холодний іній.

— Ніно... — почула вона слабкий голос.

​Це була її бабуся. Вона сиділа на порозі їхньої розваленої хати, але її руки... вони вкривалися білою вовною. Очі ставали великими й сріблястими, як у Аріона.

— Ми так довго ховали цю таємницю, — прошепотіла стара. — Твій дідусь не був людиною, Ніно. Він був одним із них. Він втік зі Срібного міста, щоб врятувати своє серце, але прокляття неможливо обманути. Воно спить у твоїй крові.

​Ніна закричала, намагаючись підбігти до бабусі, але та розсипалася на сріблястий пил. Весь світ навколо почав тріскатися, як старе дзеркало.

​— Це неправда! Це лише видіння! — кричала Ніна, стискаючи кулаки.

​Вона відчула, як Печатка на її руці починає не просто пекти, а розривати шкіру. Срібна гілка почала рости, її листя заповнило всю руку дівчини, перетворюючись на живу броню.

— Я не боюся! — вона вигукнула це прямо в обличчя темряві, що насувалася.

​Світ вибухнув. Ніна знову опинилася в печері. Вона важко дихала, а на її щоках були сльози. Поруч, на колінах, стояв Аріон. Він боровся зі своїм видінням. Його тіло здригалося, а з рота виривалося важке іржання. Він бачив свою смерть — момент, коли остання іскра розуму згасне, і він стане просто диким звіром, який вбиває все на своєму шляху.

​Ніна підбігла до нього. Вона не вагалася. Вона обхопила його обличчя руками й притиснулася своїм чолом до його срібного рога.

— Аріоне, повернися! Я тут! Це лише відлуння!

​Срібне світло від її Печатки змішалося з червоним вогнем його рога. Пролунав звук, схожий на розбите скло — це розбилися крижані браслети на зап’ястях Ніни. Вони більше не мали сили над нею. Вона була вільною, але вона не пішла.

​Аріон розплющив очі. Вони були людськими. Повністю людськими, без жодної краплі звіриної дикості. Він дивився на Ніну так, ніби бачив її вперше.

— Ти... ти пройшла крізь своє видіння, щоб врятувати мене? — прошепотів він. — Навіть знаючи, що я можу вбити тебе за мить?

​— Ти не вб’єш, — твердо відповіла Ніна. — Тепер я знаю, чому я тут. У моїх жилах тече та сама кров, що й у твоїх. Ми не вороги, Аріоне. Ми — дві половини одного цілого, яке колись розбили на шматки.

​Він повільно підвівся, важко спираючись на вівтар.

— Печера прийняла нашу жертву. Дивись.

​Коріння чорного вівтаря почало тріскатися, і зсередини з’явився невеликий предмет — кубок, вирізьблений із цільного смарагду, всередині якого пульсувала срібляста рідина.

​— Сльози Пралісу, — прошепотів Аріон. — Останнє, що потрібно, щоб зняти прокляття. Але є одна умова... Кубок має випити той, хто готовий віддати своє життя за іншого. Не як вождь за народ, а як людина за людину.

​Він подивився на кубок, потім на Ніну. У його погляді була боротьба. Він так довго хотів цього порятунку, але тепер, коли він був перед ним, він зрозумів: якщо він вип'є це, він може втратити Ніну. Магія кубка могла вимагати плати — і цією платою могла стати пам'ять дівчини про нього.

​— Я не можу ризикувати тобою, — сказав він, відступаючи. — Я краще стану звіром, ніж дозволю тобі забути все, що було між нами ці дні.

​— А я не дозволю тобі стати звіром! — Ніна схопила кубок. — Ти думаєш, що ти один такий гордий? Я Ніна з Туманного лісу, і я сама обираю свою долю!

​Вона піднесла кубок до губ, але в цей момент печера здригнулася. Стіни почали обсипатися, а з темних тунелів почулося гарчання, яке було набагато страшнішим за вовче. Бахтіяр — дух стародавнього чаклуна, що наклав прокляття, відчув, що його влада закінчується. Він не збирався відпускати їх так просто.

​Величезна тінь, схожа на чорного дракона, заповнила залу.

— Ви думали, що кохання — це ключ? — прогримів голос, від якого здригнулося саме каміння. — Кохання — це лише приманка. Тепер ви обидва залишитеся тут як вічні вартові мого прокляття!

​Аріон заступив Ніну собою, оголюючи меч.

— Пий, Ніно! Зараз же! Я стримаю його!