Розділ 3

Ранок у Срібному місті не знав теплих променів — сонце тут пробивалося крізь вічний туман блідим, морозним диском. Ніна прокинулася від різкого стуку в двері. Крижані браслети на її руках на мить спалахнули холодним синім світлом, нагадуючи, що вона все ще власність вождя.

​Коли двері відчинилися, на порозі стояв Аріон. На ньому був дорожній плащ, підбитий сріблястим хутром, а за спиною висів довгий меч, руків'я якого було вирізьблене з кістки стародавнього звіра. Його обличчя знову було непроникною маскою, але Ніна помітила темні тіні під його очима — він так і не заснув після їхньої нічної зустрічі в саду.

​— Збирайся, — коротко кинув він, кидаючи їй пакунок із цупкої тканини. — Там теплий одяг. Шлях до Печери Відлуння довгий, і ліс сьогодні не в настрої приймати гостей.

​Ніна мовчки перевдяглася в штани з м'якої шкіри та вовняну туніку. Коли вони вийшли за межі Цитаделі, дівчина вперше побачила Срібне місто при денному світлі. Воно здавалося вимерлим: мешканці проводжали їх довгими, сумними поглядами. Вони знали, куди йде їхній вождь. Вони знали, що це може бути його остання подорож як людини.

​Щойно вони перетнули межу міста, ліс змінився. Дерева тут були вищими за будь-яку вежу, їхні стовбури перепліталися, наче тіла гігантських змій. Туман став настільки густим, що Ніна ледь бачила спину Аріона, який ішов попереду.

​— Чому ми йдемо пішки? — запитала вона, намагаючись не спіткнутися об коріння, що випирало з землі. — Ти ж можеш... перетворитися. Ти швидший за будь-якого коня.

​Аріон зупинився так різко, що вона ледь не врізалася в нього. Він обернувся, і в його погляді промайнула гіркота.

— Кожне перетворення наближає мене до безодні. Чим частіше я стаю звіром, тим менше людини залишається всередині. Я бережу сили для того, що чекає нас у печері.

​Вони йшли годинами. Ніна відчувала, як Печатка на її руці стає теплішою з кожним кроком. Ліс навколо почав шепотіти. Це не був звук вітру — це були сотні тихих голосів, що зливалися в один нерозбірливий гул.

​— Не слухай їх, — попередив Аріон, не озираючись. — Це відлуння тих, хто загубився в проклятті. Вони хочуть, щоб ти приєдналася до них.

​Раптом ліс замовк. Птахи, які до цього тривожно кричали десь у вишині, вмить затихли. Повітря стало важким і запахло озоном та гнилою листвою. Аріон миттєво поклав руку на руків'я меча.

​— Стань мені за спину. Зараз же! — наказав він.

​З туману почали виходити вони. Тіньові Вовки. Це не були живі істоти — це були згустки чорного диму у формі величезних хижаків, з очима, що світилися фіолетовим полум’ям. Їх було п’ятеро, і вони оточували мандрівників колом, що невблаганно звужувалося.

​Один із вовків стрибнув. Аріон вихопив меч, і лезо розсікло повітря, залишаючи за собою срібний слід. Тінь розлетілася на клапті, але за мить знову зібралася докупи.

​— Звичайна сталь їх не втримає! — крикнув Аріон.

​Він заплющив очі, і срібний ріг на його чолі спалахнув сліпучим світлом. Ніна побачила, як його тіло почало змінюватися. М'язи напружилися, він став вищим, а навколо нього закрутилася срібляста віхола. За мить перед нею стояв не юнак, а величний білий єдиноріг з очима людини. Його копита викресали іскри з каміння, а з рога вирвався промінь чистого світла, що спопелив двох вовків на місці.

​Але інші троє кинулися на Ніну. Вони відчували, що вона — слабка ланка. Один із вовків клацнув щелепами прямо перед її обличчям. Ніна впала на землю, закриваючись руками.

​— Ні! — закричала вона.

​У цей момент Печатка на її зап'ясті вибухнула сяйвом. Срібні гілки на її шкірі ожили, випускаючи довгі, гнучкі ліани магічного світла. Вони обплели вовків, наче розпечений дріт. Тіні завили — звук був такий гучний, що заклало вуха — і просто розчинилися в повітрі, залишивши по собі лише купку попелу.

​Аріон, у подобі єдинорога, завмер. Він повільно підійшов до Ніни, торкнувшись своїм теплим оксамитовим носом до її руки з печаткою. У його великих срібних очах відбивався шок. Він не знав, що вона здатна на таке.

​Повільно, крізь біль, він знову став людиною. Він хитався, його обличчя було блідим як смерть, а з кутика рота текла цівка крові. Трансформація забрала майже всі сили.

​— Ти... — він важко дихав, намагаючись встояти на ногах. — Ти не просто нагадування про прокляття. Ти маєш силу самого Пралісу. Ці вовки... вони бояться тебе більше, ніж мене.

​Ніна піднялася, важко дихаючи. Її рука все ще тремтіла, а магічні браслети тепер здавалися теплими.

— Я не хотіла нікого вбивати. Я просто... я просто хотіла, щоб вони нас не чіпали.

​Аріон підійшов до неї і вперше за весь час сам взяв її за руку. Його пальці були крижаними, але хватка була міцною.

— Ти врятувала мене, Ніно. Востаннє людина рятувала єдинорога триста років тому, перед тим як усе зруйнувалося. Можливо... можливо, ми справді зможемо дійти до кінця.

​Вони розвели невелике багаття, бо сонце остаточно зникло. Аріон сидів навпроти неї, загорнувшись у плащ. Він дивився у вогонь, і Ніна вперше побачила в його погляді не вождя чи монстра, а втомлену душу, яка вперше за довгий час відчула надію.

​— Печера Відлуння вже близько, — тихо сказав він. — Там ми почуємо правду. Але будь обережна. Печера показує не те, що ти хочеш бачити, а те, що ти ховаєш навіть від самої себе.

​Ніна загорнулася в хутро і заплющила очі. Шепіт лісу затих, поступившись місцем тріску дров у багатті. Вона знала, що завтрашній день змінить усе. Або лід розтане, або він поглине їх обох назавжди.