Розділ 2

Ніч у Срібному місті не приносила темряви. Замість неї прийшов глибокий синій сутінок, від якого кришталеві стіни Цитаделі почали фосфоресціювати. Ніна не могла заснути. Кожен звук — далеке відлуння кроків вартових, тріск криги в каміні, який горів холодним магічним полум'ям — змушував її здригатися.

​Ніна сиділа на підлозі, обхопивши коліна руками. Її зап’ястя з печаткою Пралісу тепер не просто пекло, воно пульсувало в такт якомусь далекому ритму, що йшов з-під землі. Вона зрозуміла: браслети на її руках не давали їй вийти крізь двері, але вони не реагували, коли вона наблизилася до низького вікна, що виходило на внутрішній двір.

​«Якщо я залишуся тут, я просто збожеволію від тиші», — подумала вона.

​Вона обережно перекинула ноги через підвіконня. Висота була невеликою, і дівчина м’яко приземлилася на сріблясту траву, яка на дотик була як шовк, але холодна, наче іній. Тут не було фамільярів, не було чарівних звірів, що розмовляють — лише мертва, велична краса таємного саду, куди, здавалося, роками не заходила жодна жива душа.

​Ніна йшла між деревами, чиє листя було зроблено з прозорого каменю. Воно тихо дзвонило на вітрі, створюючи мелодію, від якої хотілося плакати. У центрі саду вона побачила невелику альтанку, оповиту крижаними трояндами. А в центрі неї... вона побачила ЙОГО.

​Аріон не помітив її. Він стояв на колінах, важко спираючись руками на срібну підлогу альтанки. Його сорочка була розстебнута, і Ніна з жахом побачила, що вздовж його хребта починає проступати дивне сяйво. Це не була магія світла — це було прокляття. Шкіра на його плечах покривалася ледь помітною білою вовною, а пальці стискалися в судомах, перетворюючись на щось міцніше за людські руки.

​Він видав глухий, тваринний стогін. Це був звук істоти, яка бореться за свою свідомість, намагаючись не дати звіру всередині перемогти. Його срібний ріг на чолі палав червоним, зловісним вогнем — ознака того, що прокляття переходить у нову фазу.

​— Ні... ще не зараз... — прохрипів він, і його голос зламався, ставши схожим на іржання.

​Ніна мала б втекти. Вона мала б повернутися в кімнату й сховатися під хутряною ковдрою. Але замість цього вона зробила крок вперед. Її печатка на руці спалахнула так яскраво, що Аріон різко обернувся. Його очі були дикими, зіниці розширилися, майже закриваючи сріблясту райдужку.

​— Геть! — проричав він, але його голос знову зірвався. — Йди геть, людино, поки я ще можу думати!

​— Тобі боляче, — тихо сказала Ніна. Вона не знала, звідки в ній взялася ця впевненість. — Я бачу це. Твій народ боїться тебе, бо ти вождь, але ти сам боїшся себе найбільше.

​Аріон спробував підвестися, але його ноги підкосилися. Він упав би, якби Ніна не кинулася вперед і не підставила плече. Щойно вона торкнулася його шкіри, по їхніх тілах пройшов електричний розряд. Печатка на її руці й ріг на його чолі резонували, створюючи навколо них купол м’якого, теплого світла.

​Аріон завмер. Судоми в його тілі почали зникати. Біла вовна на плечах розчинилася, а дикий вогонь в очах згас, поступаючись місцем глибокій втомі. Він важко дихав, уткнувшись лобом у її плече.

​— Що ти робиш? — ледь чутно запитав він. — Чому біль... відступає?

​— Я не знаю, — чесно відповіла Ніна, відчуваючи, як калатає її серце. — Можливо, ліс не хоче, щоб ти став звіром.

​Вони простояли так довгу хвилину. Ніна відчувала його силу, його важкість і ту неймовірну самотність, яку він ховав під маскою тирана. Аріон повільно відсторонився, але не відпустив її руки. Він дивився на срібну гілку на її зап’ясті, яка тепер тихо світилася зеленим — кольором життя, якого не було в цьому крижаному місті.

​— Три сотні років тому, — почав він, і його голос знову став людським, хоча й хрипким, — сюди прийшла жінка. Вона була такою ж тендітною, як ти. Наш попередній вождь, засліплений гордістю, вирішив, що магія єдинорогів — це найвищий дар, і він може забирати життя інших, щоб живити свою силу. Він убив її коханого прямо на її очах. Вона не була відьмою, але її розпач був настільки великим, що природа почула її. Вона наклала прокляття: «Оскільки ви не цінуєте людське серце, ви втратите своє».

​Ніна слухала, затамувавши подих. Вона розуміла, що це не просто казка. Це була трагедія їхнього роду.

​— Кожного разу, коли один із нас перетворюється на звіра, — продовжував Аріон, дивлячись на замерзлі троянди, — ми втрачаємо частку пам'яті. Ми забуваємо, як любити, як говорити, як відчувати. Ми стаємо просто тваринами, що бігають у лісах, поки смерть не забере нас. Я — останній у своєму роду, хто ще тримає корону. Якщо я впаду — Срібне місто зникне. Туман поглине все.

​Він нарешті подивився їй у вічі. У цьому погляді вже не було ненависті. Був лише глибокий, безмежний сум.

— Твоя мітка... вона реагує на мій біль. Ти не просто полонянка, Ніно. Ти — живий нагадувач про те, що ми намагалися знищити.

​— Можливо, я тут не для того, щоб нагадувати, — Ніна обережно торкнулася його срібного рогу пальцями. Це було заборонено, це було небезпечно, але вона відчула лише тепло. — Можливо, я тут, щоб зупинити це.

​Аріон різко схопив її за руку й відсторонив від себе. Його обличчя знову стало жорстким.

— Не сподівайся на диво. Моє серце надто довго було в кризі. Іди в свою кімнату. Завтра ми вирушимо до Печери Відлуння. Якщо твоя мітка — це ключ, то ми дізнаємося про це там. Але пам'ятай: якщо ти не зможеш зняти прокляття... я не дозволю тобі бачити мій кінець.

​Він розвернувся й пішов у тінь дерев, залишивши Ніну в альтанці. Вона дивилася йому вслід і розуміла: цей чоловік готовий померти самотнім звіром, аби лише не дати собі шансу бути щасливим.

​Ніна повернулася через вікно до своєї кімнати. Але тепер вона вже не відчувала себе в’язнем. Вона відчувала, що між нею та цим холодним вождем протягнулася невидима нитка, яку не розірвати жодним магічним браслетом.

​Вночі їй наснилося срібне дерево, що розквітає посеред снігу. І голос у сні шепотів: «Тільки той, хто прийме біль іншого як свій, зможе розбити лід».