Розділ 1

Світло в кімнаті було настільки яскравим і водночас холодним, що Ніні здалося, ніби вона прокинулася всередині величезного діаманта. Кожна граня стін, кожна лінія на високій стелі відбивала сріблясте сяйво, яке не гріло, а лише підкреслювало самотність цього місця.

​Ніна спробувала поворухнутися, і почула тихий дзвін. Її зап’ястя були вільні від мотузок, але тепер їх охоплювали тонкі, майже прозорі браслети з магічного льоду. Вони не тиснули, але щойно вона намагалася розвести руки занадто широко, повітря навколо ставало важким, наче невидима стіна зупиняла її.

​Вона підвелася з ліжка, вкритого хутром білих вовків, і підійшла до вікна. Те, що вона побачила, змусило її забути про страх на кілька секунд. Срібне місто. Воно не було побудоване з цегли чи дерева. Будинки виростали прямо зі скель, наче гігантські кристали. Між ними літали тонкі містки, а внизу, у глибоких ущелинах, текла річка, що світилася блакитним полум’ям. На площах ходили люди — високі, статні, у білому та срібному одязі. Але в їхніх рухах не було радості. Вони пересувалися безшумно, наче тіні, а їхні обличчя були застиглими масками спокою.

​— Тобі не варто так близько підходити до краю, — пролунав голос, від якого по спині дівчини пробіг мороз.

​Ніна різко обернулася. У дверях стояв Аріон. Без туману він виглядав ще величнішим і небезпечнішим. Його біле волосся було зачесане назад, відкриваючи чіткі риси обличчя: гострі вилиці, прямий ніс і тонкі губи, які ніби ніколи не знали посмішки. Срібний ріг на його чолі тепер не сяяв, а ледь помітно виблискував, наче дорогоцінний камінь.

​— Де я? — запитала Ніна, намагаючись втихомирити тремтіння в голосі. — І чому на мені ці кайдани?

​Аріон повільно підійшов ближче. Кожен його крок відгукувався луною в тиші зали.

— Ти в Цитаделі Світла. Це серце земель єдинорогів. А твої браслети — це лише запобіжний захід. Людина в нашому місті — це як вогонь у сухому лісі. Ти можеш знищити нас одним своїм перебуванням тут, навіть не знаючи цього.

​— Я просто збирала ягоди! — вигукнула Ніна, відчуваючи, як до очей підступають сльози гніву. — Я не маю магії, я не відьма! Відпусти мене додому, до бабусі!

​Аріон зупинився в кроці від неї. Він був на голову вищий, і Ніна відчула запах холодного вітру та хвої, що йшов від нього. Він простягнув руку і, не торкаючись її шкіри, провів пальцем вздовж її передпліччя.

​Раптом на зап’ясті Ніни, прямо під крижаним браслетом, спалахнуло світло. Шкіра запекла, і на ній проявився візерунок — тонка гілка з листям, що нагадувала срібне дерево.

​— Що це?.. — прошепотіла вона, розглядаючи мітку, якої ніколи раніше не було.

​Очі Аріона звузилися, у них промайнув спалах щирого здивування, яке він миттєво приховав за холодним поглядом.

— Печатка Пралісу. Вона з’являється лише у тих, хто має зв’язок із нашою магією. Але ти — людина. Це неможливо. Остання людина з такою міткою жила триста років тому... і вона була тією, хто наклав на нас прокляття.

​Ніна відсахнулася, притиснувши руку до грудей.

— Я нічого не накладала! Я навіть не знала про ваше існування до вчорашнього дня!

​— Саме тому ти залишишся тут, — відрізав Аріон. — Ти не підеш, поки я не дізнаюся, чому ліс обрав саме тебе. Якщо ти — ключ до нашого порятунку, я змушу тебе відкрити ці двері. Якщо ж ти — наша загибель... я сам обірву нитку твого життя.

​Він розвернувся, щоб піти, але Ніна, сама не знаючи звідки взяла сміливість, схопила його за край плаща.

— Ти не можеш так чинити! Ти вождь, ти маєш бути мудрим, а не просто жорстоким! Ти боїшся, Аріоне. Ти боїшся, що я побачу твою слабкість!

​Аріон різко обернувся. Повітря в кімнаті миттєво похолодшало, на стінах почав рости іній. Він схопив її за підборіддя, змушуючи дивитися прямо в його сріблясті очі, де зараз вирував справжній шторм.

​— Ти нічого не знаєш про мій страх, людино, — просичав він. Його голос став схожим на тріск криги. — Ти не бачила, як твої близькі перетворюються на тварин. Ти не відчувала, як магія витікає з тебе, залишаючи лише дикий голод. Слухай мене уважно: ти будеш жити в цій кімнаті. Тобі будуть приносити їжу та одяг. Але не намагайся виходити за поріг. Мої вартові не такі терплячі, як я. І вони дуже голодні.

​Він вирвав свій плащ із її рук і вийшов, грюкнувши дверима так, що кришталеві підвіски на люстрі ще довго дзвеніли в тиші.

​Ніна залишилася сама. Вона опустилася на підлогу, дивлячись на срібну гілку на своїй руці. Вона відчувала, що це лише початок. Її життя в селі закінчилося. Тепер вона була частиною гри, де ставка — цілий народ перевертнів, а її єдина зброя — серце, яке відмовлялося ненавидіти навіть свого викрадача.

​За вікном сонце почало сідати, і Срібне місто занурилося в блакитні сутінки. Десь далеко почулося тужливе іржання — звук, у якому було стільки болю, що Ніна мимоволі затулила вуха руками. Прокляття не чекало. Воно вимагало нових жертв.