Пролог

Кажуть, що Туманний ліс не має меж — він просто розчиняється в небі, забираючи з собою кожного, хто наважиться зайти занадто далеко. У селі, де виросла Ніна, про це місце шепотіли лише пошепки. Старі жінки хрестилися, коли бачили сріблясте сяйво над верхівками дерев, а мисливці обходили ліс десятими дорогами.

​Але легенди брехали в одному: вони описували єдинорогів як добрих духів світла. Насправді ж, мешканці Срібного міста були гордими й суворими перевертнями. Їхня магія була холодною, як гірський кришталь, а серця — закритими на замок після того, як стародавнє прокляття почало поїдати їхній рід.

​Прокляття було нещадним. Воно не вбивало тіло, воно стирало душу. Раз на сто років магія єдинорогів починала згасати, і вони назавжди втрачали людську подобу, перетворюючись на диких тварин без пам'яті та мови.

​Аріон, молодий вождь клану, бачив, як це сталося з його батьком. Він пам'ятав той скляний погляд і дике іржання, яке замінило людські слова. Тепер черга доходила до нього. Срібний ріг на його чолі пульсував тривожним світлом, а в грудях дедалі частіше прокидався первісний холод. Він став жорстоким, бо страх втратити себе перетворив його на тирана.

​Того вечора над лісом стояв надзвичайно густий туман. Ніна, звичайна дівчина в полотняній сукні, з кошиком лісових ягід, просто зробила один зайвий крок. Вона не відчула магічного бар’єра, бо її серце не мало в собі зла, яке б той міг зупинити.

​Вона побачила його біля джерела — високого юнака з волоссям кольору першого снігу. Він стояв спиною до неї, і від його тіла йшло слабке сяйво. Ніна завмерла, зачарована цією красою, аж поки він не обернувся.

​Його сріблясті очі зустрілися з її карими. У ту мить ліс замовк. Птахи припинили співати, а вітер затамував подих. Аріон відчув те, чого не відчував роками — іскру тепла, яка обпекла його крижану магію.

​— Людина... — прохрипів він, і в його голосі почулося загрозливе гарчання. — Ти не мала сюди приходити. Тепер ти ніколи не повернешся назад.

​Він підняв руку, і білі стрічки туману, наче живі змії, обплели ноги дівчини. Ніна не встигла навіть скрикнути, як світ навколо неї розчинився в сріблястому мареві. Вона стала полонянкою того, хто сам був в’язнем власної долі.

​Так почалася історія, яку ліс розповідатиме вітрам ще тисячу років. Історія про дівчину, яка не мала магії, і про перевертня, який мав її занадто багато.