10.4

Я кілька секунд невідривно дивилася услід чоловікові. 

Фігури у каптурах вийшли геть і розчинилися у нічній темряві, у тінях і тиші палацового двору. Страх знову заполонив моє тіло і думки, але тепер я не дозволяла йому брати гору.

- Я дуже радий бачити вас живою, світла леді, - Арне посміхався своєю дивною посмішкою. Він та кілька мілаїрців лишилися поруч зі мною. На них вже була форма чогрійських вартових. Де її колишні власники я вирішила не питати.

- Чому ви тут, Арне? - від погляду на чоловіка, я згадала баладу, яку він написав на мою честь. А після цієї думки на моїй щоці запалав шрам, нагадуючи, що я більше не та володарка Вомон-ле-Тіссен, яку він колись зустрів.

- Бо мої пісні будуть слухати воїни, - він знизав плечима, підходячи ближче. - І вони одразу помітять, якщо я буду співати про те, чого не пізнав особисто. Доля митця - спробувати увесь світ на смак і лиш потім переповісти це іншим. А ще я хотів скоріше побачити вас, Сандро. Обіцяв Коррадо сказати вам, що він сумує і чекає на ваше повернення.

Останні слова зігріли мене. Я остаточно повірила, що все минулося. І вже скоро я повернуся додому.

Ділара та Зіяд вийшли назовні, озирнулися та жестом покликали нас. Ми збиралися проникнути до кімнат чоловіка Ділари.

Сліпа ніч ховала нас, наче співучасниця. Звуки тихих кроків шелестом відбивалися від стін. Нам довелося крастися, ніби злочинцям, та ховатися від вартових. Але, нарешті, ми опинилися у будинку брата хана. Вартові не встигли навіть закричати та висмикнути зброю. Люди Асгейра змусили їх замовкнути назавжди та обережно поклали тіла на підлогу.

Ділара розправила плечі. Вираз її обличчя став впевненим та спокійним. Вона поважним кроком увійшла до спальні.

- Діларо? - чоловік підхопився з ліжка. Ошелешено вирячився на новоприбулих. На вустах Зіяда сяяла хижа усмішка.

- А ти не впізнав власну дружину? - знущалася Ділара, наближаючись. Вона зупинилася за крок від чоловіка, задерла голову, щоб дивитися йому в очі. - Чи не бажав мене більше бачити?

- Бажав, - чогрієць наче причарований дивився у вічі дружині. - Я благав брата, щоб він помилував тебе, але він був дуже ображений і… - чоловік насупився, глянув на інших присутніх. Він бачив перед собою чогрійських вартових, обличчя яких важко було роздивитися у напівтемряві, а тому не нервував: - Ти ж не збиралася нічого зробити Мансурові?

- Збиралася, любий, - Діларина посмішка все більше нагадувала вищир. Я не помітила жодного натяку у мові її тіла на любов до чоловіка. Ні, жінка збиралася його використовувати. Вона холоднокровно продовжувала: - Я збиралася вбити Мансура. Помститися за те, що він зробив.

- Що ти таке кажеш? - чогрієць спантеличено відступив, але Ділара знову зменшила відстань між ними. Більше вона не ховалася і не прикидалася. Вона поклала руку на живіт та промуркотіла:

- І сьогодні хан Мансур помре. Мені пощастило, що йому вдалося зачепити того, кого чіпати не варто було. І вже зранку ти станеш новим ханом, любий.

- Ні, - чоловік збентежено хитнув головою. Він все ще не міг повірити у те, що чув. Він озирнувся на вартових, але вони спокійно і непорушно стояли на своїх місцях, стежачи за тим, щоб ніхто ззовні не спробував зайти до кімнат. - Так не повинно бути, Діларо! Що ти задумала?

- Все відбувається саме так, як повинно, коханий, - проспівала Ділара. Вона зробила ще один крок назустріч, простягнула вперед руки та обійняла чоловіка. Легко по-материнськи погладила його волосся, ніби заспокоювала дитину. - Мансур отримає від мене прощальний подарунок. Кинджал, яким вбили мого батька та сина. Я лише трошки змастила його отрутою сірої гадюки, яка забезпечить неймовірно болючу агонію. А після цього здійметься галас, і ти повинен будеш нам допомогти.

- Але… - чогрієць дивився на дружину, як на привида. Його погляд ковзнув униз, на її круглий живіт, потім повернувся до гарного обличчя. У його очах відобразилася боротьба. З одного боку - кохання до цієї жінки, а з іншого - вірність своєму володарю.

Але мені не судилося дізнатися що з них переможе.

Несамовитий крик розірвав нічну тишу. Мілаїрські воїни стрепенулися. Арне присунувся ближче до мене, нервово озирнувся. Надворі запалали додаткові факели, почувся топіт ніг.

- Швидше! - Зіяд глянув на сестру. Вона кивнула, і схопила чоловіка за плече, запустивши нігті йому у шкіру. Він зашипів від болю, але навіть не спробував скинути її руку. Покірно дивився у вічі.

- Ідемо, любий, - з натиском промовила Ділара. Мені здавалося, що чоловік спробує пручатися, але він раптом схилив голову та покірно рушив за дружиною. Зіяд опинився поряд зі мною, інструктуючи:

- Дуже швидко ідіть за мною. Більше не звертайте ні на кого уваги. Ми проберемося до кімнати хана, та станемо першими свідками.

Я тільки кивнула. Мого ліктя торкнувся Арне, намагаючись підтримати. Я вдячно кивнула йому.

Апартаменти хана і його брата розділяв прямокутний двір з квітником. Подолавши його, ми ступили у темряву коридору. Шум за спиною наростав, вартові спішили на крик. Останній обірвався так само стрімко, як і почався. Я розуміла, що озброєні чогрійці опиняться тут уже за кілька секунд. І невеликому загону Асгейра з ними усіма не впоратися. А тому нам варто було поквапитися!

Ступивши на мармурову підлогу, я відчула щось слизьке під ногою. Здригнувшись, глянула вниз.

- Ріки крові, що заливають мармур і золото палацу, - тихо розсміялася поруч Ділара. Вона насолоджувалася цією миттю. Не дивлячись на мертві тіла вартових, вона пішла вперед. Я скоріше відвела погляд і побігла за нею.

Асгейр мовчки відчинив двері та пропустив новоприбулих усередину. Інші його люди швидко переодягалися у форму вартових, а тих вже вбрали у свій одяг.

Я спробувала оглянути приміщення, у центрі якого стояло величезне шикарне ліжко, але Асгейр раптом розвернув мене до себе, глянув у вічі та прошепотів:

- Не дивись на це.