9.5

- Не роби дурниць, Асгейре, - Фолкор зупинився біля дверей.

Кімнату освітлювали свічки та полумʼя з каміну. За вікнами панувала темна північна ніч. Шумів холодний дощ, стукав великими краплями у вцілілі вікна.

- Я зробив дурницю, коли поїхав звідси сам! - відгукнувся маршал. Він пересунув свічник ближче до себе. На карту впала краплина воску і через кілька секунд застигла білим тавром на папері.

- Припини, - благав Фолкор. - Ти замислив самогубство!

- Я нікого не змушую іти зі мною, - відмахнувся маршал, не відриваючи погляд від мапи.

- Я вже казав! - Фолкор підійшов ближче та підвищив голос: - Я підтримав тебе, коли ти вирішив виступити проти Ольдовії. Я підтримав тебе, коли ти захотів залишитися у Валуа. І у цій війні я був поруч з тобою, друже! Але ти й досі не хочеш мені вірити?

Асгейр підняв голову. Повернувся до Фолкора та вивчив його поглядом. 

- Я вірю тобі. Але зараз я не можу вчинити інакше. Я не можу її покинути там. Сандра моя дружина, і вона у полоні. А усі навколо радять мені сидіти і нічого не робити!

- Ні, Асгейре! Я лише прошу почекати.

- Скільки?! - маршал ледь контролював себе. - Скільки мені чекати? Поки Мансур не вбʼє її?

- Ні, - Фолкор виставив руки, демонструючи відкриті долоні. Цей жест трохи заспокоїв Асгейра, він хитнув головою та відвернувся. А Фолкор продовжив: - Тільки до того часу, коли наша армія достатньо відтіснить чогрійців. Щоб за нашими спинами вже були наші люди. І тоді я піду з тобою куди скажеш.

Асгейр стиснув щелепи. Він розумів, що друг має рацію. Якби мова йшла не про його Сандру, він сам міркував би так само. Можливо, навіть набагато холоднокровніше. Але зараз його зсередини розривав відчай. Ще ніколи маршал не почувався таким  безпорадним.

- Ти маєш повернутися до командування, - тихіше сказав Фолкор. - Хай вони усі вважають тебе мертвим. Але спрямуй нашу армію до перемоги. Щоб ми могли змусити ворогів виконувати усі наші вимоги. Крім тебе це ні в кого не вийде.

Асгейр кілька миттєвостей дивився на полумʼя свічки, а потім з важким серцем кивнув.

***

Ромілда сиділа у кутку кімнати і вишивала. Її спина була напружена, а іноді вона підіймала голову і дивилася на маршала, але одразу повертала погляд до тканини. Через хвилювання вона вже кілька разів вколола пальці та забруднила нитку краплинками крові.

Коррадо звично сидів на підлозі. Його руки знову були забруднені фарбами. Темне волосся, яке дуже відросло, падало на його очі. Коли хлопчик прибирав його, лишав на лобі та щоці різнокольорові плями, але не звертав на це увагу.

Асгейр відкинувся на спинку крісла та спостерігав як на полотні зʼявляються спочатку незрозумілі обриси, і лиш з часом, з кожним новим дотиком пальців Коррадо, вони стають більш зрозумілими та впізнаваними.

Після звістки, що Сандра жива і знаходиться в полоні, Назаріо повідомив Альбі та служницям, що їхати з Вомон-ле-Тіссен не треба. Служниці не змогли вмовити Коррадо обрати для себе іншу кімнату, тому довелося приводити до ладу стару спальню.

Назаріо розповів Асгейрові, що не всі з мешканців палацу пережили полон. Фредо лише позбавили лівої кисті, а от Бертолдо не дожив до звільнення. Констебль очікував, що маршал покарає його за недбалість, але чоловік лише мовчки вислухав доповідь, кивнув і пішов.

Вомон-ле-Тіссен почали відновлювати. Армія Мілаїри впевнено наступала, у Чогрі більше не було шансів для маневру. Король Джастани здивував. Виявилося, що свою основну армію він тримав біля себе, жертвуючи непідготовленими рекрутами. Він сподівався захопити Валуа руками чогрійців.

Асгейр впізнав у цих діях спосіб мислення Оттавіо. Але джастанцям все ж довелося виступити проти мілаїрців. Та це лише трохи уповільнило армію.

Оттавіо де Фіцваль втік з Валуа. Скоріше за все він подався до Джастани. Асгейр знав, що дістане його, чого б це не коштувало. Але лише після того, як врятує Сандру.

Інгрід залишилася у Вомон-ле-Тіссен, більшість часу вона проводила у бібліотеці, і на очі Білому Кату намагалася не траплятися.

На полотні зʼявився натовп. На фоні дивного незнайомого міста смагляві люди в незвичному одязі стояли вздовж дороги і з захватом дивилися на щось, що хлопчик ще не намалював. Картина ще була далека від завершення, але одна деталь змусила Асгейра встати з місця та зробити крок до Коррадо. Хлопчик злякано обернувся. Кілька секунд він дивився на маршала, та все ж повернувся до малювання. Асгейр тим часом дивився у намальований натовп. Там, серед незнайомих йому людей, він раптом побачив дівчину із сірим волоссям.

- Світлий лорде! - гукнув чоловічий голос від дверей. Ромілда злякано підхопилася з місця. Асгейр невдоволено обернувся та почув: - Його Величність Торгнір Гунар прибув до Вомон-ле-Тіссен.

- Нарешті, - буркнув маршал та швидко вийшов з кімнати Коррадо. А хлопчик продовжив малювати людей у сірому одязі, які йшли по далекому незнайомому місту, повз різнобарвний натовп.

***

- Якого шиха ти тут влаштував? - накинувся на брата Торгнір, ледве вони зосталися у кабінеті вдвох. - Як ти взагалі додумався підняти сірі прапори? Я думав, ти помер!

- Злякався, що залишився без головнокомандувача посеред війни? - саркастично усміхнувся Асгейр. - Ти не посивів від такого переляку?

- Припини знущатися! - гримнув король. - Я дійсно подумав, що втратив брата. Але і загибель маршала під час активних бойових дій могла вдарити по настрою воїнів. Не буду вже казати про все інше.

- І не треба, - Асгейр не прагнув довго балакати з братом. Йому хотілося швидше завершити цю розмову. Тому він одразу перейшов до справи: - Тобі доведеться замінити мене.

- Що? - Торгнір ошелешено подивився на брата. У його голосі і погляді зʼявилися розгубленість і страх. Асгейр помилувався спантеличеним виразом обличчя монарха та заспокоїв його:

- Тобі треба підіграти мені. Ти зʼявишся перед воїнами, виголосиш промову, підтримаєш їх. Зробиш так, щоб твою присутність помітили вороги. Щоб вони точно повірили, шо я помер.