7.4

Влучного часу довелося чекати кілька днів. Та нарешті нам пощастило. Кількох служниць попросила відправити до неї одна з наложниць хана. Ділара лише насупилася про людське око, але погодилася.

Вночі, ховаючись у напівтемряві, яку тривожили тільки вогні ліхтарів, ми вислизнули з будинку та попрямували до приміщення, де готували їжу для наложниць.

Коли з-за рогу безшумною тінню вийшов Зіяд, я здригнулася, але швидко впізнала його та кивнула. Сіра змія спокійно лежала на його плечі. Чоловік тільки ковзнув по мені поглядом, потім жестом показав зберігати тишу і повів нас вперед. Здавалося, що навіть небо вирішило нам допомогти. Чорні хмари закрили і місяць, і зорі.

Коли ми прийшли до потрібного будинку, вправно оминаючі патрулі, виявилося, що двері замкнені. Це було передбачувано, і я не здивувалася, коли Зіяд дістав ключ та простягнув його Діларі. Вона вправно і тихо відчинила замок, та поспішила всередину. Я пішла за нею, і двері за нашими спинами зачинилися.

На кухні нікого не було. Ми опинилися у темряві та рушили вперед наосліп. Я першою натрапила на стіл, обережно провела рукою по стільниці, шукаючи свічки. З першої спроби мені не пощастило, а от на другий раз я дійсно знайшла свічник та сірники.

Кімнату залило приємне жовте світло. Ділара швидше прикрила вікна, щоб ззовні світло не привертало уваги.

- Зіяд прикриє нас, - промовила вона тихо, підходячи ближче до мене. Я вже спритно викладала на стіл макуху рицини та те, що мені знадобиться. Ділара склала руки на грудях: - Але часу у нас небагато. Якщо нас тут помітять, виникнуть питання.

- Я розумію, - кивнула, зупинившись. Я уважно подивилася на розкладені перед собою речі. - Від цього залежить моя доля, Діларо. Тому не хвилюйся, я не затримаю нас довше, ніж потрібно.

Жінка лише зітхнула, а я узялася до роботи.

Перший час Ділара лише спостерігала. Вона кілька разів обходила стіл по колу. Зацікавлено заглядала мені через плече, наче з мого ракурсу було краще видно. А потім, напевно, їй стало нудно.

- Як ти познайомилася з Енріке? - спитала вона і присіла на лавку біля стіни. Я скоса глянула на жінку та знизала плечима:

- Колись давно він був моїм учителем. Він мандрував материком і зайшов до палацу мого батька. Залишився на півтора року та багато чому мене навчив.

Я повернулася до роботи, уважно стежачи за процесом. Ділара закинула ногу на ногу, обхопила верхнє коліно руками. Сидіти у такій позі на очах у своїх служниць чи наложниць, вона ніколи не посміла б. Але зі мною все було по-іншому.

- Цікаво, - вимовила вона. - Колись він так само прийшов і до нас. До мого рідного міста.

Я знову підвела очі на Ділару. Вона дивилася у підлогу, напівприкривши повіки. Голос її став хрипким, задумливим.

- Мене не дуже цікавило те, що розповідав пілігрим. А от малий Зіяд захопився його розповідями. Він ладен був увесь вільний час проводити з Енріке. І він неймовірно засмутився, коли той пішов. Енріке намагався пояснити, що для мандрівника дорога - це його дім. Та Зіяд не хотів слухати. За сім місяців він звик до Енріке та неймовірно поважав його, - Ділара підтиснула вуста та подивилася на полум’я свічки. Воно тріпотіло під її поглядом. - Тому коли один з наших загонів привів з собою полонених і серед них виявився Енріке, Зіяд вступився за нього та забрав з собою. Інших людей стратили.

Я ледве не впустила ніж. Рука здригнулася, а по шкірі пройшов холод. Повільно опустивши ножа, я вперлася долонями у стільницю і підняла голову. Ділара перевела погляд на мене.

- Чому ти хочеш отруїти хана? - спитала я спокійно, але наполегливо. Зараз був останній шанс зупинитися. Не закінчувати справу та залишити Ділару без отрути. Досі я діяла лиш через те, що у мене не було вибору. Я все ще не розуміла чи можу довіряти невістці хана.

- Я вже казала, що це не твоя справа, - приречено промовила Ділара та відвернулася.

Я пам’ятала, що вона вже говорила мені такі слова. Та от інтонація була зовсім інша. Зараз ми обидві відчували, що наш план скоро втілиться у життя. А потім наші дороги назавжди розійдуться.

- Казала, - я продовжувала дивитися на Ділару. - Та я все ще не розумію чи є в тебе дійсно мотив вбивати хана. Чи ти передумаєш в останню мить і підставиш мене? Чого ти хочеш, Діларо? Так сильно бажаєш влади?

Зненацька жінка підхопилася на ноги. Вона наблизилася до мене так стрімко, що я крокнула назад. У темних очах Ділари відбилося руде полум’я. Її губи стиснулися у лінію від злості.

- Влади? - перепитала вона. - Так, я хочу влади. Але більше за це я хочу помститися!

Ділара була вище за мене, тому доводилося дивитися на неї знизу. Жінка стиснула пальці в кулаки. На її обличчі відобразилася лють. Те стихійне нестримне почуття, яке вона дуже давно ховала усередині. Воно ніби в одну мить вирвалося смертоносним смерчем та проявило себе.

- Помститися ханові? - я зсунула брови до перенісся, не розуміючи за що мститися Діларі. А вона раптом посміхнулася. І у цій посмішці я побачила неймовірний біль, від якого стало ніяково. Ділара зробила крок назад, потім ще один. Розвернулася та, похитнувшись, притрималася рукою за стільницю. Кілька хвилин вона мовчала, а потім почала говорити. Спочатку слова треба було виривати з себе силоміць, але з кожним новим ставало все легше, мов на сповіді.

- Я познайомилася з Мансуром давно. Коли він був лише одним зі спадкоємців. Він часто приїздив до мого міста. І я закохалася у нього. Тоді мені здавалося, що він теж покохав мене. Я тішила себе думкою про те, що він колись забере мене з собою в Анру. І після того, як визначать спадкоємця, я стану або наложницею хана, або жінкою брата хана.

Ділара повернулася до столу. Вона сперлася на нього і схилила голову. Я бачила її профіль. На ньому танцювало світло, відкидаючи темні потворні тіні. Бачила, що з прокушеної нижньої губи виступила кров. А вона дивилася сліпим поглядом перед собою.