3.3

- Скільки нам їхати до ханства? - спитала я наступного дня, коли ми знову опинилися у возі, де я вчора прокинулася. 

Тепер ми сиділи втрьох: я, Енріке та Зіяд. Останній удавав, що я взагалі його не цікавлю. Він витягнув ноги, схрестив руки на грудях та відкинув голову назад, задрімавши. 

А от його змії вже декілька разів підповзали до мене, роздивляючись. Кожен раз я ціпеніла від жаху та затамовувала подих, спостерігаючи за рептиліями. Та Енріке запевняв, що вони не завдадуть шкоди, якщо не робити різких рухів.

- Якщо не виникне ніяких перешкод, то днів шість, - відповів пілігрим і потер шию.

Я подивилася на Зіяда. Зараз його обличчя було спокійне, без того трохи саркастичного виразу, з яким він вчора за мною спостерігав. Так можна було дивитися на ворожий прапор, на неживий символ, який легко втоптати у бруд, щоб показати хто справжній володар на завойованих землях.

У чоловіка біло чорне, як ніч, густе волосся. Одне пасмо над смаглявим лобом закручувалося і кінцем торкалося темних широких брів. У нього був великий ніс з горбинкою, а гостре підборіддя вкривала чорна щетина.

- На якому діалекті він говорить? - спитала я дуже тихо.

- У більшості діалектів навіть немає назв, - охоче відповів Енріке. - Один із західних. У їх рідному краї неохоче переходять на чогрійську, якої я навчав вас. Намагаються зберегти свою мову. Поки що хан з цим мириться, але не думаю, що так буде і надалі.

- Ви знаєте цей діалект?

- Не на високому рівні, - пілігрим трохи зам'явся, наче зізнався у своїй слабкості: - Більшість діалектів я вчив з носіями, розмовляючи з ними та живучи у їх поселеннях. Майже усі мешканці ханства розуміють офіційну чогрійську, просто деякі, як Зіяд, обирають не говорити нею у повсякденності.

- Цікаво, - беземоційно відгукнулася я, продовжуючи дивитися на чоловіка. Сіра змія заповзла йому на коліна, звернулася кільцями та закрила очі.

- Я навчав джастанської мови та джастанським звичаям сестру Зіяда та ще кількох наложниць хана.

- Його сестра наложниця? - здивувалася я, повертаючись до Енріке.

- Спочатку її обрали наложницею від їхнього краю, - пояснив мені чоловік. - Так заведено. Коли обирають нового хана, потрібно підібрати для нього кращих жінок з різних країв. Вони повинні бути гарними, розумними та заможними. Зазвичай доводиться віддавати дочок правителів краю. Так хану висловлюють свою повагу та готовність служити. Сестра Зіяда потрапила в гарем, але хан вирішив віддати її своєму молодшому братові. І це теж свого роду традиційний жест. У братів та синів хана свого гарему не може бути поки вони не займуть місце правителя. І одружитися вони мають право тільки за дозволом хана. Тому цим жестом Мансур аль-Торезмі висловив повагу братові, і не завдав образи краю Зіяда. Хоча, здається, там була якась не дуже приємна історія.

- Тобто хан хотів відмовитися від наложниці, але це образило б той край, від якого вона прибула? - я дочекалася ствердного кивка і поставила нове питання: - А наложниця? Йому прислали нову?

- Так, - Енріке знизав плечима, ніби давно вже звик до таких традицій, але для мене це здавалося надто дивним:

- Навіщо взагалі така кількість жінок одному чоловікові?

- На це є кілька причин, - пілігрим говорив розважливо, не дозволяв собі ні зверхнього тону, ні зневаги до чужих звичаїв. - По-перше, як я уже казав, це запорука відносин між ханом і краєм. По-друге, гарантія появи спадкоємця. Діти часто хворіють і помирають, до того ж можуть народжуватися дівчата, а хану потрібен хлопчик, щоб передати владу.

- А що стається з дівчатами? - зацікавилася я, підігнувши ноги. Тепер я повністю повернулася до Енріке, слухаючи його голос.

- Вони все життя проводять у гаремі.

- Як це? - відсахнулася я, насупившись. Енріке глянув на мене та сумно посміхнувся:

- У ханському гаремі надто складний устрій. Ви зрозумієте усе, коли ми прибудемо на місце. Там працює дуже багато жінок. Крім наложниць є дівчата які їм служать, є кухарки, прачки, покоївки. Є дівчата, які розважають наложниць танцями, музикою, іграми. Мешкають там і старші жінки, які навчають молодих та няньчать дітей. Ханський гарем місце священне і багато що там приховано від чужих очей.

- А куди діваються жінки колишнього хана? - з'явилося у мене нове питання.

- Залежить від рішення нового правителя. Їх можуть стратити, або залишити у гаремі, як служниць. У деяких випадках їх видають заміж за чиновників.

- Це дуже дивно, - я схилила голову.

Кілька хвилин ми їхали мовчки. А коли я підняла погляд, зненацька зіштовхнулася з темними очима чогрійця. Він просто дивився на мене та мовчав. Але від його погляду стало ніяково. Я повернулася до Енріке:

- Ви можете спитати в нього про мого пасинка. Коррадо. Я хочу знати чи все з ним добре?

Енріке розгублено кліпнув. Завагався, глянувши на Зіяда. А той, помітивши наші переглядання, розправив плечі та витягнув шию, наче готовий був слухати. Енріке прочистив горло і заговорив на незнайомому мені діалекті. Я уважно прислухалася, намагаючись зрозуміти слова.

Зіяд, почувши питання, зневажливо пирхнув і відвернувся. Я закусила губу, очікуючи відповіді. А коли, чогрієць, нарешті, відповів, ледве дочекалася перекладу.

- Він каже, що не знає нічого про тих, хто лишився у Вомон-ле-Тіссен. Він поїхав одразу після того, як посварився з тим неприємним чоловіком.

- З Оттавіо? - перепитала я. Чогрієць, що прислухався до Енріке, впізнав ім'я і кивнув. Значить, Зіяд просто забрав мене та поїхав. У нього був наказ, а на долю моїх людей йому було абсолютно все одно.

Зіяд сказав щось іще. На цей раз мені навіть вдалося впізнати одне слово.

- Він каже, що той Оттавіо мерзотна людина, - переклав для мене Енріке.

- Він назвав його мишею? - мій погляд ковзнув до чорно-жовто-червоної змії, яка проповзла недалеко від моєї ноги. - Я почула це слово.