2.3

Мені снився Асгейр. Він стояв спиною до мене і дивився на сонце, яке повільно опускалося за горизонт. Я намагалася наблизитися, але ноги наче ув'язали в болоті. Простягнула руку, але відстань між нами була надто великою.

Зненацька пролунав крик.

Я відкрила очі навіть перш ніж виринула зі сну. Образ Асгейра ще секунду миготів перед зором, повільно розчиняючись у темряві кімнати.

І знову переляканий голосний крик.

Коррадо!

Я підхопилася на ноги, ледь не заплутавшись у ковдрі. В одній нічній сорочці кинулася до дверей у коридор.

Але тільки-но моя рука лягла на ручку, як я почула голоси. Чоловічі та незнайомі мені.

- Збирайте тих, хто вижив, та тягніть униз. Ламайте двері! Охоронців вбивайте на місці!

Ці вигуки звучали здалеку, але шум ззовні ставав дедалі голоснішим.

Я застигла від несподіванки. У палаці вороги! Але як? Що сталося? Як їм вдалося проникнути у Вомон-ле-Тіссен?

Проте я точно чула джастанську мову. Саме нею віддавали страшні накази.

Часу зволікати та думати про те, що відбувається, не було. Треба врятувати Коррадо!

Відскочивши від дверей, я кинулася до таємного ходу, яким моя кімната була сполучена зі спальнею пасинка. Пірнувши у темряву коридору, я навпомацки рушила вперед. Босі ноги відчували холод каменю, але він не міг зрівнятися з тим крижаним жахом, який розлився по моїх венах. Він підганяв мене уперед, до наступних дверей. Мені здалося, що пройшло кілька годин поки я вибралася назовні у кімнаті пасинка, але насправді минуло не більше двох хвилин.

Коррадо сидів на підлозі, сховавшись за ліжком. Він підтиснув коліна до грудей, прикрив голову руками та плакав.

Я кинулася до нього.

- Синку, йдемо, - я схопила його за руку, бажаючи затягнути за собою в таємний хід. Він ніколи не любив їх, але зараз це був єдиний вихід. Та навіть тепер пасинок вперся та почав смикатися і виривати свою руку, намагаючись відповзи від мене якнайдалі.

- Коррадо, будь ласка! - я вчепилася в нього і другою рукою. Хлопчик був худорлявий, але смикався, як поранене звірятко в пастці. Він крутив головою та пищав, наче я робила йому боляче.

Я чула за дверима крики, важкі кроки, брязкіт та гуркіт. І звуки ставали з кожною хвилиною все голоснішими. Вороги наближалися до покоїв господарів палацу. І робили це так просто та без перешкод, ніби ніхто і не охороняв Вомон-ле-Тіссен. А де ж гарнізон, про який говорив мені Назаріо? Де та охорона, яку залишив для мене Асгейр?

- Коррадо, швидше! Нам треба тікати!

Я смикнула пасинка і раптом він замовк. Хлопчик вчепився вільною рукою у ліжко, подивився на мене своїми великими темними очима. В них я побачила невластиве йому усвідомлення, наче пасинок виринув зі своїх постійних роздумів і нарешті опинився у реальності. Він здався мені старшим за свій вік. А потім пролунав його тихий приречений голос:

- Він повернувся. Він у стінах.

Мої пальці розтиснулися від несподіванки. Спантеличено дивлячись на Коррадо, який знову сів на підлогу обійняв руками коліна та ткнувся у них лобом, я зробила крок назад. На наступному кроці я втратила рівновагу і впала на підлогу.

В ту ж мить двері відчинилися від сильного удару.

- Вона тут! - заволав джастанською чоловік у військовій формі, а потім кинувся до мене. Я спробувала вскочити на ноги та побігти до Коррадо, але мене схопили, стиснули та підняли над підлогою.

Проте все ж деяким фокусам Асгейр мене навчив. Тіло зреагувало самостійно. Я вдарила чоловіка ногою так точно, що він скрикнув і відпустив мене. Ми разом впали на підлогу. Тільки я була до цього готова й одразу поповзла до Коррадо, але раптом з-під ліжка вислизнула змія.

Досить велика плямиста стрічка одним плавним рухом опинилася переді мною, піднялася над підлогою та подивилася мені в очі. З пащі визирнув язичок на ледь помітну мить, скуштувавши повітря на смак. А після цього змія відкрила пащу, продемонструвавши тонкі, як голочки, ікла.

Я завмерла, витріщившись на змію. Дивилася на переплетіння чорного, жовтого та червоного на її шкірі. Раніше я ніколи не бачила таких змій. І гадки не мала як вона тут опинилася.

Коррадо так само ошелешено дивився на рептилію зі свого кутка.

Пролунав ритмічний стукіт. Змія миттєво відвернулася і швидко заповзла під ліжко, зникнувши з поля зору.

Тільки тепер я зрозуміла, що в кімнаті надто тихо. І обернулася.

Чоловік, якого я вдарила, відповз назад і зараз повільно підіймався на ноги, притримуючись за стіну. У дверях завмерли ще двоє джастанців, а перед ними стояв чоловік у незвичному для мене одязі. Здавалося, на ньому кілька шарів дивних сорочок з шовку та чудні широкі штани. Щось підказувало, що битися в такому зовсім не зручно. Та й меча при ньому не було, лише кинджал за широким поясом. 

Придивившись до його обличчя, я здивовано відкрила рот, але не змогла нічого сказати. Смаглява шкіра та темні трохи розкосі очі звуженої форми, видавали у ньому мешканця ханства.

Змія слухняно приповзла до нього та пірнула у штанину, щоб через секунду визирнути з рукава. Чоловік заговорив до змії. І я нічого не зрозуміла.

Завдяки своєму вчителеві Енріке я знала мову ханства. Не володіла нею так вільно, як мілаїрською, ольдовійською та джастанською, але була впевнена, що зможу розуміти. Але була невелика проблема. Ханство об'єдналося в одну країну не так давно. Хоч зараз вони обрали єдину мову для спілкування, та багацько діалектів нікуди не зникли. Чоловік говорив зі змією на одному з таких діалектів.

Він повернувся до мене. Придивився та наморщив широкий кривий ніс, ніби мій вигляд його не влаштував. А потім просто хитнув головою. Джастанці ніби цього і чекали. Вони кинулися до мене, міцно схопили та потягли в коридор. На мої крики, навіть коли я оговталася і закричала джастанською, відреагували тільки одним болісним ударом в живіт. Це змусило мене замовкнути.

Мені хотілося прокинутися. Зрозуміти, що я лежу у своїй кімнаті, а все, що я бачила – просто страшний сон. Мені було дуже моторошно, і я намагалася не дивитися навкруги. Я заклякла від жаху і не могла чинити опір, лиш слухняно переставляла ноги, поки чоловіки вели мене вперед коридором.