1.5

Коли відчинилися двері до спальні, я швидко відклала книгу та підскочила на ноги. Вогники трьох свічок одночасно хитнулися убік. Тіні затанцювали на стінах та підлозі.

Обличчя Асгейра у затишній напівтемряві здавалося блідим та худим. Ще більше виділялися гострі вилиці та пряме підборіддя. Він на ходу розстібнув ремінь та відклав меч, лише тоді наблизився до мене.

Зчепивши руки у замок, я смиренно чекала. Асгейр не починав говорити. Він підійшов, нахилився та залишив на моєму лобі легкий поцілунок. По тілу пройшло тремтіння. Лиш після цього вух торкнувся його низький густий голос:

- Мені іноді здається, що ти живеш з книгами, а не зі мною, - промовив зовсім не те, що я чекала почути.

Від несподіванки я озирнулася навколо. На поличці з моєї сторони ліжка лежали два невеликі стоси книжок, на столику залишилися кілька трактатів, які я не встигла покласти на стелаж у кімнаті. Книг у мене дійсно було багато.

- Асгейре! - я обурено подивилася у веселі блакитні очі. Хотіла почати виправдовуватися, але раптом зрозуміла, що чоловік просто насміхається. Насупившись, зробила крок назад: - Ти не хочеш розказати мені що було у листі від Торгніра?

Тієї ж миті вираз обличчя маршала змінився. Він відвів погляд, а потім зовсім відвернувся та пройшов повз мене. Зупинився біля крісла, в якому я сиділа. Схилив голову та прочитав назву:

- Усі відомі отрути світу? Збираєшся офіційно стати баронесою та отруїти мене?

У його голосі не було веселощів, а скоріше намагання вичавити їх з себе. Чоловік наче силився приховати справжні емоції. Чіплявся за будь-який привід повернути розмову у інший бік. Я дивилася на нього, прагнучи зрозуміти що ж відбувається. Але зрештою здалася.

- Ні, - відповіла чесно. - Не хочу, щоб тебе отруїв хтось інший.

Асгейр здивовано повернув голову до мене:

- Вважаєш, що хтось може наважитися?

- А чому ні? - я знизала плечима й обійняла себе руками. - Це у бою з тобою бояться зустрітися, а підсипати отруту в келих - зовсім не складно. З цим впорається хто завгодно.

Асгейр задумливо хитнув головою. Він простягнув руку і торкнувся подушечками пальців корінця книги. Плавним рухом окреслив прямий кут. Очі його ковзали по назві, але погляд нагадав мені Коррадо. Він був такий само відчужений та далекий.

Стиснувши щелепи, я зробила рішучий крок назустріч. Асгейр миттєво зосередив погляд на мені. Аж враз посміхнувся і промовив:

- Ти маєш рацію, Сандро. Вивчай отрути добре, бо я хочу померти від меча, а не від отруєного вина.

Я не відповіла. Завмерла біля нього, так близько, що могла б трохи нахилитися і впасти в його обійми. Стиснула кулаки та дивилася знизу вгору, очікуючи хоч якоїсь інформації. Мені здавалося, що варто Асгейрові відкласти цю розмову ще хоч на кілька годин, і я точно збожеволію.

Не знаю, чи зрозумів чоловік мій стан, чи сам вирішив, що настав час, але врешті він зітхнув:

- Мені треба буде поїхати до столиці першим.

- Коли? - спитала швидко, продовжуючи чіплятися поглядом за яскраві сапфіри його очей.

- Виїдемо завтра.

- Завтра? - я здивовано відступила. Пальці самі розтиснулися, і руки безсильно повисли вздовж тіла. Я наче почула смертельний вирок. Звичайна буцімто новина стала крижаною водою, яка захлеснула мене і зімкнулась над головою.

- Ти вирушиш слідом, - Асгейр зробив крок до мене. Взяв за руку, ніби витягував з глибини, потягнув до себе: - Я дочекаюся тебе у столиці. Виявилося, що брати знову підготували для мене неочікуваний подарунок.

- Попередні їх дарунки мені зовсім не сподобалися, - я дивилася на Асгейра з-під лоба, наче моїм ворогом був саме він. - Скажи мені, що сталося.

- Не можу, - скривився маршал. - Просто є одна справа, з якою мені необхідно розібратися. Я хочу все владнати до того, як ти приїдеш у столицю. Адже у місті, де мешкає хоч один чоловік з роду Гунарів, я не хотів би залишати тебе саму.

- Але чому ти не можеш сказати? - в моєму голосі почувся розпач. Чорні зіниці Асгейра здригнулися. Він трохи нахилився та торкнувся мого підборіддя гарячими пальцями:

- Я розкажу тобі усе, коли ти приїдеш. Коли я впевнюся, що ти у безпеці. Мої брати, на превеликий жаль, так і не навчилися повідомляти мені вчасно про те, що відбувається у королівстві. Мені треба буде серйозно з ними поговорити. А ти ж пам'ятаєш як можуть сваритися Гунари? - на губах Асгейра з'явилася зла усмішка.

У моїй пам’яті сплили декілька образів. Я побачила їдальню, підлога якої була залита кров’ю жерців. А потім двері, які відкрилися з такою силою, що ледь витримали кріплення. І Асгейр з двома клинками, з яких на підлогу капала багряна кров.

- Пам'ятаю, - прошепотіла і спробувала відвернутися, але чоловік утримав мене.

- Сандро, повір мені, все буде добре, - тихо попросив він. А я лиш ображено вимовила:

- Я буду тобі вірити, Асгейре! Завжди буду вірити, аж поки смерть не розлучить нас. Але ти міг би розповідати мені трохи більше! Я маю знати, що відбувається з тобою. Адже ти мій чоловік! Я хочу не просто бути поруч з тобою, я хочу розділити з тобою життя. Твої радощі та сум. Стати твоєю підтримкою, а не просто баронесою. Розумієш? - я вдивилася в очі Асгейра. І раптом побачила там те, що виникало надто рідко. Мій чоловік… розгубився? Та я вже не могла зупинитися: - Я цілий день тільки й думаю про той лист. Ти ж не просто так зірвався з місця. Я знаю цей погляд, Асгейре! То були не твої очі, то були очі Білого Ката! А знаєш що мене чекало на заході сонця? Коррадо намалював Спустошені Землі!

- Ханство Чогрі? - перепитав Асгейр.

- Так! - я кивнула, а потім опустила погляд і звела брови до перенісся. Далі голос звучав менш впевнено: - Мені так здалося. І ще на тому малюнку була я. Він намалював пустелю, а потім влаштував істерику і…

- Сандро, - маршал перебив мене і спробував заспокоїти: - Коррадо просто дитина. Йому щось наснилося, або він просто фантазував. До того ж хлопчик хворий. Не намагайся якось тлумачити його картини.