1.4

Я зайшла у кімнату Коррадо, коли до Вомон-ле-Тіссен під сіро-блакитним сутінком підкрадалася ніч. З двору долинали голоси. Я розрізняла мілаїрську мову, яку все частіше можна було почути на території колишньої Ольдовії. Іноді мені було цікаво чи зможе вижити моя рідна мова, чи вже мої онуки не будуть знати її взагалі.

Ромілда підхопилася на ноги з крісла та вклонилася. Моток сірої пряжі впав з її колін на підлогу.

Я лише задумливо кивнула жінці та повернулася до пасинка. 

Вікна в його кімнаті більше не були щільно завішені, як раніше. Легкий тюль перешкоджав потраплянню у приміщення прямих променів сонця, але тепер хлопчик малював при світлі дня. Його проста сорочка вже була брудною від фарб, а на обличчі та руках залишилися жовто-коричневі плями. Він навіть не озирнувся, коли я увійшла.

- Чому він знову такий брудний? - невдоволено спитала Альба, заходячи за мною. Ромілда схилила голову та пробурмотіла:

- Він не хоче йти до ванної. Сьогодні він якийсь нервовий увесь день. Тільки сидить і малює. Відмовився навіть поїсти. Сказав, що чекатиме леді.

Мій погляд наштовхнувся на тацю, на якій стояли тарілки з холодним обідом. Та я не стала нічого питати, а рушила до пасинка.

Настрій у мене також був далеко не спокійний. Хоч я і намагалася вдавати, що поринула з головою у роботу і відмовилася від думок про той лист, який так і не змогла прочитати. Але усередині вирував страх. Нутрощі стискалися, наче їх обплітали крижані колючі лози. Дихання перехоплювало від поганого передчуття.

Асгейр так і не повернувся до палацу. Я могла лиш терпляче чекати на нього, сподіваючись, що він усе пояснить.

Поведінка Коррадо лише ще більше посилила мої переживання. Всередині ніби вібрувала натягнута струна. Кожен крок важким відлунням відгукувався в голові.

Пасинок знову ніяк не відреагував. Він змішував фарби та наносив їх на полотно, наче дуже поспішав. Його темні очі були широко розкриті, але дивилися кудись повз картину. Мені здалося, що він зазирав кудись дуже далеко. У минуле чи у майбутнє. Туди, куди звичайним людям дивитися було не дозволено.

Присівши навпочіпки поруч з Коррадо, я вдивилася у картину. На ній була зображена пустеля. Піщані бархани здавалися купами золота. Над ними нависало небо. Але не звично-блакитне, а сіре та безхмарне, мов хтось висмоктав з нього увесь колір. На піску сиділа дівчина у сукні. Її обличчя не було видно, але я не здивувалася, побачивши знайоме сіре волосся. Вона дивилася туди, де на горизонті можна було побачити палац з чудернацькими куполами. Була на картині ще одна людина. Я не могла розібрати чи йде вона від спостерігача, чи навпаки повертається. Чоловік це чи жінка. Але до тієї фігури вели сліди, залишені на піску.

- Синку, - тихо гукнула я.

Коррадо здригнувся. Кілька разів кліпнув і зосередив погляд на картині, наче щойно її побачив. Він повільно опустив руку. З його пальців на підлогу впали три краплі фарби. Тільки після цього він обернувся до мене.

- Мамо? - він дивився збентежено, наче не бачив кілька років і не очікував мого приходу. Його погляд швидко оббіг моє обличчя, стрибнув на сукню. А потім хлопчик повернувся до картини.

Ніхто в замку не називав Коррадо моїм сином. Його могли кликати юним господарем, пасинком чи просто на ім’я. Наче його кревний зв'язок з герцогом Ольдовії міг накликати на нас біду. Але я вже давно звикла до того, як мене називає дитина колишнього чоловіка. Я не могла його покинути, та й він давно став мені рідним.

- Це я? - запитала тихо, показуючи рукою на картину.

Коррадо хвилину просто дивився на своє творіння.

Аж раптом він скочив на ноги. Цей рух був таким стрімким та несподіваним, що я злякано відсахнулася. А хлопчик наче оскаженів. Він раптом кинувся до столика з фарбами та одним рухом скинув на підлогу все, що там стояло. Штовхнув картину, і вона з гуркотом впала.

Ззаду скрикнула Ромілда. Альба кинулася до мене. А я лиш спантеличено спостерігала за діями пасинка.

Він дивився на картину палаючим повним ненависті поглядом, та зненацька закричав:

- Ні! Ні! Це не ти! Не ти!

Він стрибнув на картину та почав топтати її ногами, наче хотів стерти чи змусити щезнути. По підлозі розтікалися фарби. А Коррадо все кричав:

- Ні! Не ти! Погана картина! Не треба! Не треба!

- Коррадо! - отямившись, я вирвала свою руку в Альби, та кинулася до пасинка. Схопила його та притиснула до себе, а він все ще намагався вирватися та кричав, зриваючись на плач:

- Ні! Не ти!

Він безперестанку повторював ці слова. Наче усі інші зникли.

На крики у кімнату збіглися вартові та завмерли. Альба намагалася допомогти мені втримати хлопчика, поки він звивався та розмахував руками.

Моє серце виривалося з грудей. Воно билося так голосно і швидко, що майже завдавало болю зсередини. А ззовні мені діставалися стусани від Коррадо, який продовжував намагатися втекти.

Нам вдалося заспокоїти його лише за годину.

Картина була зіпсована. Кімната забруднена.

Поки служниці прибирали залишки фарб, я сиділа на краю ліжка та гладила пасинка по голові. Він лежав обличчям до вікна. Дивився через тюль на чорне небо, але погляд його знову був відчуженим. Він більше не захотів говорити. Тільки схлипував іноді. Та невдовзі, нарешті, заснув.