1. Останні тихі дні

- Накажи висікти їх, - промовив Асгейр так буденно, наче пропонував мені скуштувати чергову страву, яку приготували за мілаїрським рецептом. Я обурено обернулася до нього.

Маршал сидів за масивним столом, який колись належав моєму померлому чоловікові - герцогу де Валуа. Біле волосся, яке Асгейр останнім часом збирав у хвіст на потилиці, зараз спадало йому на плечі. Деяких чоловіків така зачіска робила дещо жіночними, а іноді кумедними, але маршалові личило. Сонячне проміння з вікна падало на його просту білу сорочку, та на меч, який він відкладав лише лягаючи у ліжко.

Перший час мене ображало, що Асгейр ходить з мечем навіть коридорами палацу. Він ніби не довіряв жителям Вомон-ле-Тіссен і відчував загрозу. Я сприймала це на свій рахунок, бо відчувала себе відповідальною. Ми навіть посварилися через це.

Моя думка змінилася в той момент, коли з торговцями у замок прибули декілька чоловіків, і вчинили замах на мене. Пощастило, що Фолкор та Асгейр знаходилися поруч. На жаль обидва найманці померли, не встигнувши нічого сказати. Після того випадку, я більше ніколи не дорікала Асгейрові за меч.

- Я не буду карати купців за те, що вони висловили свої претензії, - спершись руками на стільницю, я рішуче подивилася в очі маршалові зверху вниз. Так у мене виходило лиш тоді, коли Асгейр сидів, а я стояла поруч з ним, через різницю у зрості. Була і ще одна ситуація, за якої мені випадала нагода дивитися на чоловіка зверху вниз, але про таке пристойній ольдовійській дівчині навіть думати було заборонено.

- Ти надто милосердна, - Асгейр насупився, дивлячись мені у вічі: - Вони виявили неповагу до тебе. Хоч і опосередковано, але вони засумнівалися у твоєму праві на титул баронеси.

Минуло два сезони відтоді як з Валуа поїхали брати Асгейра. Весна прийшла з відлигою та купою нових турбот, які стали для мене випробуванням. Напевно, якби поруч не було досвідченого Назаріо, я б не впоралася. Але я змогла засвоїти багато уроків.

Констебль колишнього герцога, який тепер на мілаїрський манер мав зватися камергером, але уперто ігнорував це, теж вважав, що я занадто жертовна. Після ран, отриманих у бою з Оттавіо де Фіцвалем, у Назаріо залишилося кілька шрамів, один з яких на обличчі, але довго відлежуватися він не збирався та одразу, як тільки зміг ходити, узявся до роботи. Він хоч і був досить суворим, але до холодної жорстокості Асгейра, йому було далеко.

Зараз я була рада і тому, що чоловік не запропонував одразу вбити купців.

- Можливо, вони ставляться до мене так, тому що новий барон Валуа і третій принц Мілаїри не одружився зі мною, - в моєму тоні самовільно ковзнули ревнощі. Я не хотіла, щоб ця фраза прозвучала як докір, але сталося саме це. Асгейр нервово смикнув щелепою:

- Ми одружені, Сандро.

Цього літа, коли закінчилися всі термінові справи, третій принц розібрався з охороною Вомон-ле-Тіссен та своїм військом, ми дійсно стали чоловіком і дружиною. Але лише формально. За законами колишньої Ольдовії. Це швидше був жест маршала, який хотів заспокоїти мене. Адже на шлюб принца мав дати згоду сам король Мілаїри, а він знову зволікав. На початку літа відбулася весільна церемонія Болдра Гунара - другого принца Мілаїри та старшого брата Асгейра - на яку ми не потрапили. Останньому факту я навіть була рада. Шкода, що причиною цьому була хвороба Коррадо. Але хлопчик одужав, хоч лікарі казали, що в нього можуть бути ускладнення.

- Можливо, якби ті купці були виключно ольдовійцями, то вони б і вважали наш шлюб законним, але серед них багато мілаїрців. І вони знають закони вашого королівства!