Глава 7.2

...Я прокинулася з усмішкою на губах, все ще відчуваючи теплі руки матері на своєму волоссі.Але кайдани сну стрімко спадали, і я втупилася в задрапіровану білим стелю шатра, поступово згадуючи, що ж сталося вчора. Проковтнула, у напівдрімоті хитаючи головою, і спина відгукнулася болем.

Найкраще було не вставати з ліжка. Прикинутись хворою – це спрацювало б з урахуванням усіх подій учорашнього дня. Поки я під захистом Асіра, мене ніхто не чіпатиме. Погана новина: вже в цю ніч він перестане бути моїм захисником. Похмурий злочинець Саїд не береться до уваги. Він може врятувати мене від бурі, кинджалу, каменепаду, нападу змії, але й пальцем не поворухне, коли Камаль потягне до намету. Можливо, навіть залишиться стояти на сторожі, щоб запобігти черговому поверненню Асіра і моєму порятунку…

Розділ 8

Світанок у пустелі стрімкий. Але я найбільше люблю цей час перед появою сонця. Люблю дивитись на зорі. Слухати звуки піщаної пустки, що прокидається. Тіснина шумних міст так і не змогла підкорити мене своїм хаосом.

У селищі ще не усі сплять. Крики та сміх долинають уривками, я їх не чую.

Втік сюди, щоб не вдертися до намету батька і не потягти звідти свою здобич за волосся.

Коли Газаль звела мене з розуму, я вже й сам не пам'ятав. У дитинстві я не відчував гострого бажання мати дружиною зухвале дівчисько, що вже тоді множила п'ятизначні числа в голові. Все, що мені хотілося, щоб батько передумав. Тоді я рвався до міста. Там вирувало життя. Рідна пустеля навіювала нудьгу.

І ось минуло багато років, а мене тягне сюди. І на це є причина. Тепер є.

У всьому тілі ще вібрує лють на самого себе. Батько правий – моєї імпульсивності одного разу вистачить, щоб перетворити пісок пустелі на скло. Я сьогодні втратив не лише голову від близькості Газаль, а й хватку.

Чотирьох висікли там же, де я під впливом кровожерливого натовпу розіп'яв Газаль. На цей раз я особисто простежив, щоб це було по-справжньому. До крові та болю, який не пройде ще довго. І начхати, що завтра копальні втрачатимуть своїх передових копачів.

Батько не сказав жодного слова. Але мені здавалося, що він схвалив мої події.

- Саїд стане охоронцем цієї дівчинки, сину, - повідомив він.

Я лише посміхнувся. Саїд вірний мені. Від мене він її захищати просто не посміє.

У небі догоряють зорі. Вони такі схожі на розсип точкових світильників у тому ресторані, де я вперше побачив дивовижно красиву дівчину східної крові. З довгим волоссям, у європейському костюмі. Одна її посмішка зробила цей світ яскравішим.

- Хто це? – я навіть не пам'ятаю, з ким тоді вечеряв у цьому пафосному закладі. Напевно, з кимось із вундеркіндів-однокурсників з Оксфорду.

Точно. Була масштабна математична конференція, куди запросили найкращих студентів кампусу. Я потрапив на цей фуршет завдяки імені нашої родини.

- Газаль бін Заремі. Ти не чув про неї? У чікулі в голові тисяча терабайтів. Я навіть не ризикнув би з нею заговорити, задавить інтелектом.

- Ти хочеш сказати, що хтось пустив сюди арабське дівчисько з шанованої родини такому вигляді, виступати на конференції?

– Чоловік і привіз її сюди. Он він, поряд. Даліль бін Заремі.

- Даліль… - у мене немов спалах у мозку вибухнув. - І Газаль. Звичайно ж.