Розділ 6

Все сталося блискавично. Настільки, що я навіть не встигла нічого зрозуміти. Не знадобилося сили, щоб це зробити. Лише піднести долоню до мого зап'ястя, стиснути його практично без болю, і так само, не відводячи погляду, відвести мою руку з уламком убік Лічені секунди.

Жах кинувся в атаку, наче тільки цього чекав. Накривши з головою, викликавши напад задухи й нудоти, я відчула, як крізь сон, що пальці Кемаля практично ласкаво розтискають мої. Як моя єдина зброя з глухим стукотом падає на підлогу кабіни.

Я не закричала. Не забилася у риданнях чорного розпачу. Світ втратив орієнтири та подарував мені останню ілюзію – нереальності всього, що відбувається. З впалим серцем, здригнувшись від холоду, я спробувала звернутися до незрозуміло яких сил.

- Відпусти... - голос здався мені чужим. – Не ламай моє життя. Прошу.

- Мені шкода, - сухо відповів Кемаль. На його шиї був неглибокий поріз, крапельки крові нагадували рани від шипів троянди. - Виходь.

- Ні, - я вже розуміла, що на мене чекає. Тіло почало тремтіти. - Ні, я не піду туди!

Шейх стиснув моє передпліччя. Він не поводився грубо, не намагався виштовхати або змусити. Щось із тріском обірвалося всередині. Таке значуще, що я не встояла на ногах. Впала в утоптаний пісок, щойно встигнувши виставити долоні.

Бедуїни вибухнули криками, які приголомшили практично відразу, але так до кінця і не протверезили. Кемаль зістрибнув слідом, підхопивши мене за лікоть. Я підвела очі та закричала від жаху.

Ці люди бажали моєї смерті. На їхніх обличчях застигла рішучість роздерти ту, хто наразила на небезпеку життя їхнього лідера. Воїни оголили зброю, спрямовуючи руки вгору. В усипане зірками небо, їхнє скандування нагадувало закляття дикунів у свято жертвопринесення.

Камінь просвистів у повітрі та впав за кілька сантиметрів від мене. Я задихнулася від страху. Мене заб'ють камінням. Гірше цієї смерті тільки... та нічого не може бути гірше за смерть!

– Стояти! – крик Кемаля був схожий на рев звіра. - Хто наважиться це зробити, поплатиться життям!

У багатьох уже було затиснуто каміння в кулаках. З насінням невдоволення вони кидали їх назад на землю, але не зводили з мене поглядів, сповнених ненависті. А потім знову вибухнули криками.

Я не знала, чого вони вимагали від свого шейха. Знала одне – нічим добрим для мене це не обернеться. На обличчі мого викрадача була печатка самовладання. Він підняв долоню, закликаючи натовп до порядку і щось уривчасто вимовив на бедуїнській. Потім кивнув у бік високих стовпів невідомого призначення, з перекладиною у вигляді ланцюга. Але це явно не був турнік для підтягування.

Коли по натовпу пронісся гуркіт тріумфу, мені захотілося відмотати час назад. У ту мить, коли я вперше побачила свого викрадача. Аллах, я пообіцяла б йому все на світі, аби не доводити до такого. Вимолила б собі відстрочку вироку на колінах. Я жорстоко поплатилася за те, що життя в Європі стерло з моєї пам'яті всю жорстокість традицій пустельних народів.

Нас оточили. Кемаль допоміг мені підвестися, завів мою руку за спину і підштовхнув уперед. Я була в такому жаху, що розуміла - питати про свою долю не варто. Це зведе мене з розуму прямо зараз. Так і йшла слухняно на заклання. Не чула криків і погроз, огородившись від ненависті непроникним куполом, бачила перед собою тільки яскраві зорі, що байдуже дивилися з висоти. Самовладання мало не зрадило мені, коли ми підійшли до стовпів і я розглянула, що натягнутий ланцюг вільно провисає по краях. І його  вінчають собою два сталеві обручі, що...

Земля пішла в мене з-під ніг. Я тільки зараз зрозуміла, навіщо ця жахлива конструкція в поселенні, прихованому від цивілізації, мешканці якого і досі беруть рабів у набігах.

Мені треба було забути про свою гордість тут і зараз. Забути про те, що на нас спрямовані сотні очей. Кинутись у ноги єдиного лідера цього поселення та вимолити прощення на очах у всіх. Тому що – я була впевнена – мені ніколи не довелося б це випробувати, якби я не принизила Кемаля перед його народом.

Я не кричала. Вхопилася поглядом за мерехтливу зірочку в нічному небі. Здавалося, тільки це утримає мене від божевілля. Холодна сталь так сильно дисонувала з теплом руки мого ката, що я спробувала зосередитись на відчутті тепла. Все що завгодно, тільки не думати про те, що мені належить зараз відчути.

Коли браслет замкнувся на іншій руці, я ледь устояла на ногах. Крики охочих до моєї смерті чи крові ставали дедалі сильнішими. Чого вони чекають? Чи залишать мене тут під палючим сонцем? Я чула про такі тортури бедуїнів. Якщо не вмирають – божеволіють. Мешканка міста не протримається й години.

Все виявилося набагато страшнішим, ніж я передбачала. Крики затихли, запанувала тиша. Я чула лише уривчасті фрази Кемаля за своєю спиною.

Спокуса повернути голову була сильною, але щось стукало мені в потилицю - не роби цього! І не дарма.

Лячно, але це було так – тут, серед ворожих людей, Кемаль залишався єдиним, за кого я могла чіплятися, як за захисника. І коли він зупинився за моєю спиною, все ж таки змогла втримати крик. Але не надовго. Його долоні торкнулися моєї абайї… і різко розірвали тканину, оголюючи спину.

Мене ніби під ребра вдарило. Натовп знову заволав від азарту. Шейх Аль-Мактум обійшов мене і зупинився навпроти.

- Підійми голову. – Просити двічі не довелося. Здається, я готова була на все, тільки б знати, що він захистить мене від роздирання диким натовпом. - Ти розумієш, що я не можу цього так залишити?

Я почула клацання. Опустила погляд донизу… і буквально зірвалася в урвище, розуміючи, що це межа. Батіг у його руці казав без слів про те, що на мене чекає.

- Ні… - свідомість погрожувала відпливти, я дивом трималася. – Не роби цього… Я все усвідомила… прошу…

Кемаль провів пальцями по моїй щоці. Я не помічала до того, що плачу. А потім він нахилився до моєї шиї.

- Якщо ти втратиш свідомість раніше, ніж отримаєш десять ударів, мені доведеться привести тебе до тями та почати все заново. Кричи, Газаль, якнайголосніше. Я битиму не сильно. Але мені доведеться залишити сліди на твоїй шкірі.