Розділ 4

- Бачу, з тобою нелегко доведеться, троянда Аль-Махабі. Але тепер, коли ти тут і знаєш, що я володію тобою, можливо, не намагатимешся бігти та засмучувати мене.

Я не повірила своїм вухам. Викрадач обернувся. Мої очі вражено розширилися. Рот сам собою відкрився від шоку. Серце зробило мертву петлю і забилося швидко-швидко.

Чоловік гучно розсміявся.

- Я так довго чекав, щоб побачити цей вираз на твоєму обличчі, розумна троянда Аль-Махабі, відколи дивився на тебе в залі зустрічей. Ти ж знала, що станеться, чи не так? Відчувала шкірою, але відмахнулася, гадаючи, що нічого тобі в гостях у шейха не загрожує. Та чи могло бути інакше? Цього не змогла б порахувати жодна з твоїх теорем.

Я відчула, як щоки заливає фарбою. Обурення витіснило страх.

- То це ти! - Мені хотілося кричати, але я всупереч усьому говорила спокійно, киваючи в такт своїм словам. - Та як ти наважився викрасти мене? Мій чоловік і брат згодують тебе скорпіонам, шейх Кемаль Аль Мактум!

Але викрадач знову розсміявся:

– Отже, ти більше не боїшся за мене, Газаль! Це добре. Навряд чи мені сподобалося б, якби ти почала благати мене про милосердя. Що стосується твого чоловіка, він далеко, і йому ніколи не знайти тебе серед пісків смерті. Сюди не літають гелікоптери, не їдуть автомобілі. А твій брат ніколи не здогадається шукати тебе у краях, у які колись прийшов помирати від кохання. Ти для них усіх зникла безвісти. І ніхто не нападе на мій слід.

І, завершивши свою промову, чоловік усміхнувся. Очі незвичайного кольору наче загіпнозували мене. Кава і кориця з додаванням охри - саме таке порівняння спало на думку.

«Чому, ну чому він такий статний та ще й гарний, немов шайтан подарував йому маску спокусника?» - несподівано і не до місця подумала я.

- Гадаю, настав час відкрити, чому я привіз тебе сюди. - Кемаль сів на диван навпроти та жестом велів мені зробити те ж саме. Декілька хвилин уважно дивився на мене, лякаючи переливами чорних відтінків у глибині своїх очей, потім продовжив: - Зазвичай я не маю звички пояснювати мотиви своїх вчинків, але у твоєму випадку зроблю виняток.

Він зволікав, ніби намагаючись знайти потрібні слова. Я зиркнула на двері, щоб непомітно обміркувати план втечі. Не могло бути й мови, щоб залишитися з ним наодинці!

 – Газаль, можливо, ти не згадаєш про нашу першу зустріч, коли родини ще не ворогували, і ми були вхожі у ваш будинок. Але я тебе дуже добре пам'ятаю. Настільки, що знав про тебе все з того часу, як ти підкорила Європу своїм інтелектом і красою. І знаєш, ось тоді одразу зрозумів, що хочу тебе. Тому й спробував усе зробити по-твоєму і не гаяти часу. Твій чоловік міг прилетіти в емірат, всупереч бурі. Як і шейха Амані. Але я не дозволив їм це зробити. Я знав, що цієї ночі, в розпал бурі, мені ніхто не завадить тебе викрасти.

- Ти що, геть збожеволів? Мене будуть шукати, а твоє ім'я покриють ганьбою, Кемаль ібн...

– Не смій мене переривати, доки я не закінчив. Зрозуміло? - сталь у голосі чоловіка чомусь шокувала мене, змусивши відчути страх. І я кивнула, але тільки тому, що хотіла дослухати його пояснення до кінця.

- Я не міг викопати тебе до свого маєтку в столиці - там би тебе знайшли досить швидко. Тут майже немає шансів тебе відшукати. У звичаї бедуїнів красти жінок у набігах, тож не чекай допомоги від людей мого клану, – пояснив Кемаль, з тріумфом усміхаючись. - Тепер ти належиш мені, троянда Аль-Махабі, і чим швидше ти зрозумієш це, тим краще для тебе.

Мабуть, далося взнаки нервове потрясіння. Я піднесла до рота тремтячі руки та істерично засміялася.

- Я заміжня! Я кандидат точних наук зі світовим ім'ям! Ти б ще головного проєктувальника Ілона Маска викрав...

- А я не пропоную тобі стати моєю дружиною, - жорстко посміхнувся Кемаль. - І ти не гостя. Європа з її спокусами та  слабак-чоловік подарували тобі буйну вдачу, але я приборкаю тебе за ці дні, так, що ти згадаєш про своє справжнє призначення - у всьому підкорятися чоловікові! Мені більше не потрібна дружина з клану, що зрадив нас. У тебе буде інше покликання!

Свідомість обрала найкращий варіант захисту – пропускати повз вуха геть усе сказане. Але хіба я могла знати, чим незабаром обернеться моя сміливість!

- Що б ти собі не придумав і якою б кровною помстою не прикривав свою хить, я не дозволю тобі відібрати в мене те, чого я так важко досягала. Ти не забереш мою свободу! Інакше я переріжу собі горло, розіб'ю голову об стіни твого намету, я...

Кемаль зробив крок до мене. Перехопив зап'ястя, завів за голову, і припав до губ у гарячому поцілунку.

Це було так несподівано, неприйнятно, страшно, що я що я заціпеніла. З жахом розуміючи, що не зможу зупинити його, якщо викрадач вирішить піти далі. Тремтіла усім тілом, боячись заперечити та відштовхнути - поки що залишався шанс, що Кемаль на цьому зупиниться і не піде далі.

Нарешті він відпустив мене. Мої губи горіли від лютого, лячного поцілунку. Ніщо не могло показати справжні наміри того, хто колись був призначений мені в подружжя, виразніше, ніж цей акт насильства над моїми вустами.

- Ти не зможеш завдати собі шкоди, троянда Аль-Махабі. Краще змирися, так буде легше пережити все те, що я незабаром з тобою зроблю!

- Що зробиш?

Аллах милосердний. Хіба я справді хотіла це знати? Якби я була впевнена в собі та не будь такою наляканою, я б нізащо не дала Кемалю приводу вхопитися за свій страх. Він міг мати на увазі лише одне, і небезпечний блиск в очах говорив саме про це.

"Сьогодні я помру".

Думка була настільки логічною, що навіть не налякала мене спочатку. Я чудово розуміла - безчестя не уникнути, а я його просто не переживу. Якщо виходу немає, мені простіше шукати загибелі до того, як шейх Кемаль здійснить свої мерзенні плани.

- Ти ж розумна жінка, - чоловік наповнив водою склянки, простягнув мені одну.

Я з осторогою торкнулася прохолодного скла. Мені хотілося виплеснути воду йому в обличчя, але жага не залишила на це жодного шансу.