Глава 5 ТАЄМНИЦЯ КАЕЛЯ

Ліка майже не спала.

Щойно вона заплющувала очі, перед нею знову з'являлися слова зі щоденника.

«І той, кому ти зараз довіряєш найбільше, може знати про тебе більше, ніж говорить».

Вона вже навіть не пам'ятала, скільки разів прокручувала їх у голові.

Можливо, мама мала на увазі Каеля.

А можливо, зовсім іншу людину.

Але кого?

Ліка лежала, дивлячись у темряву кімнати.

Поруч тихо спала Елін.

За вікном вітер ворушив гілки дерев, і їхні тіні час від часу ковзали по стіні.

Ліка перевернулася на інший бік.

Не допомогло.

Вона знову заплющила очі.

Перед нею постав Каель.

Його обличчя.

Його голос.

Його погляд, коли вона запитала про сьому браму.

«Я був біля неї».

Він справді був там.

І він явно знав про неї більше, ніж хотів сказати.

Але чи означало це, що саме його мала на увазі мама?

Ліка не хотіла в це вірити.

Зовсім не хотіла.

Бо якщо вона почне підозрювати Каеля, то кому тоді взагалі зможе довіряти?

Вона тихо сіла на ліжку.

Погляд одразу впав на щоденник.

Він лежав на тумбочці.

Закритий.

Нерухомий.

Ліка довго дивилася на нього.

Потім обережно встала.

Вона підійшла до столу, взяла щоденник і відкрила.

Сторінка була чистою.

Жодного нового слова.

— Я так і знала...

Ліка тихо зітхнула.

Вона провела пальцями по паперу.

— Ну давай.

Нічого.

— Мені дуже потрібна відповідь.

Сторінка залишалася порожньою.

Ліка вже хотіла закрити щоденник, але раптом відчула тепло під пальцями.

Вона завмерла.

Тонка лінія чорнила з'явилася просто посеред сторінки.

Ліка затамувала подих.

Потім проявилося ще кілька слів.

«Не поспішай звинувачувати».

Ліка нахмурилася.

— Що?

Новий рядок.

«Не кожна таємниця є зрадою».

Ліка перечитала напис двічі.

Тепер усе стало ще складніше.

Вона чекала попередження.

А отримала... пораду.

Наче мама знала, що Ліка захоче зробити.

Наче знала її характер.

Наче сама сиділа поруч і дивилася, як донька намагається розібратися в тому, що відбувається.

Через кілька секунд проявився ще один рядок.

«Якщо він мовчить, запитай його сама правду».

І все.

Чорнило перестало рухатися.

Ліка сиділа нерухомо.

— Якщо він...

Вона не договорила.

Вона знала, про кого йдеться.

Про Каеля.

Але чому мама не назвала його імені?

Чому щоденник завжди залишав загадки замість відповідей?

Ліка закрила очі.

— Ти могла б хоча б раз сказати все прямо...

Ніхто не відповів.

Звичайно.

Ліка закрила щоденник і поклала його назад.

Цього разу вона вирішила:

вона поговорить із Каелем.

Не звинувачуватиме.

Не допитуватиме.

Просто запитає.

***

Ранок зустрів їх метушнею.

Елін прокинулася від того, що Ліка вже втретє відкривала шафу.

— Ти що шукаєш?

— Не знаю.

— Дуже конкретно.

— Я просто хочу щось нормальне вдягнути.

Елін підняла голову з подушки.

— Для чого?

Ліка завмерла.

— Просто.

Елін примружилася.

— Ти йдеш зустрічатися з Каелем?

— Ні.

Відповідь прозвучала занадто швидко.

Елін усміхнулася.

— Ага.

— Що «ага»?

— Нічого.

— Елін.

— Ліко.

— Не починай.

— Я ще навіть не починала.

Ліка закрила шафу.

— Я просто хочу з ним поговорити.

— Про щоденник?

Ліка різко повернулася.

— Тихіше.

— Тут нікого немає.

— Все одно.

Елін сіла.

— Ти вже щось дізналася?

— Ні.

— Тоді що хочеш запитати?

Ліка помовчала.

— Про сьому браму.

— І про те, що він там був?

Ліка кивнула.

— Ти думаєш, він скаже правду?

— Не знаю.

— А якщо не скаже?

— Тоді я зрозумію, що він щось приховує.

Елін зітхнула.

— Ліко, він може приховувати щось не тому, що хоче тобі нашкодити.

— Я знаю.

— Справді?

— Так.

Ліка взяла сумку.

— Саме тому я спочатку запитаю.

***

У їдальні було шумно.

Студенти говорили, сміялися, сперечалися.

Хтось намагався зловити ложку, яка весь час літала над столом.

Хтось інший уже встиг перекинути чашку.

Звичайний ранок Академії.

Ліка з Елін сіли за свій столик.

За кілька секунд до них підійшов Назар.

— Доброго ранку, небезпечні жінки.

Елін підняла очі.

— Ти сьогодні зранку вирішив померти?

— Я ще не снідав.

— Це не відповідь.

Назар сів поруч.

— Я подумав, що якщо помру на голодний шлунок, буде образливо.

Ліка засміялася.

— Ти ніколи не змінюєшся.

— Це комплімент?

— Скоріше констатація.

Назар поклав перед собою тарілку.

— До речі, я дещо дізнався.

Ліка одразу стала уважнішою.

— Про книгу?

— Так.

Елін нахилилася ближче.

— Ну?

Назар озирнувся.

— Я вчора повернувся до бібліотеки.

— Сам?

— Так.

— Навіщо?

— Бо мене дещо зацікавило.

Він дістав маленький аркуш.

— Я переписав частину тексту, яка з'явилася на сторінці.

Ліка взяла аркуш.

Там було написано:

«Сьома брама не є дверима».

— Що це означає? — запитала Елін.

— Не знаю.

— А далі?

— Далі було стерто.

— Знову?

— Знову.

Ліка задумалася.

— Хтось постійно знищує інформацію про неї.

— Або вона сама не дозволяє її прочитати, — сказав Назар.

Ліка подивилася на нього.

— Що?

— Якщо це справді давня магія, можливо, сторінки реагують на того, хто їх читає.

— Тобто?

— Тобто книга може показувати лише те, що людина готова побачити.

Ліка згадала щоденник.

Її серце стислося.

Можливо, з ним було так само.

— Це багато що пояснює, — тихо сказала вона.