Глава 4 ТІ, КОМУ МИ ДОВІРЯЄМО

Ліка ще довго не могла відвести погляд від закритого щоденника.

Її пальці лежали на старій потертій обкладинці, але вона більше не наважувалася його відкривати.

«Не довіряй тому, хто приведе тебе до сьомої брами».

Ці слова крутилися в голові знову й знову.

Вона вже встигла прочитати їх стільки разів, що майже бачила їх перед собою навіть тоді, коли заплющувала очі.

— Ліко?

Голос Елін повернув її до реальності.

— Що?

— Ти збираєшся ще довго дивитися на нього?

Ліка опустила очі.

— Не знаю.

Елін сіла навпроти.

— Ти думаєш про останній запис?

— Так.

— Я теж.

Кілька секунд вони мовчали.

За вікном уже зовсім стемніло. Високі вікна Академії відбивали лише темряву та тьмяне світло магічних ліхтарів, які плавали над подвір'ям.

У кімнаті було тепло.

Тихо.

Затишно.

Але Ліка вже не могла відчути цього затишку так, як раніше.

Здавалося, що разом із щоденником у їхню кімнату проникло щось невидиме.

Якась присутність.

Наче тепер за дверима стояло невідоме минуле її матері.

— Елін...

— Мм?

— Якби ти отримала таке попередження, ти б послухалася?

Елін замислилася.

— Залежить від того, хто його написав.

— Моя мама.

— Тоді так.

Ліка підняла голову.

— Навіть не знаючи, від чого вона мене попереджає?

— Саме тому, що це твоя мама.

— Але вона могла помилятися.

— Могла.

Елін не стала сперечатися.

— Але ти зараз не знаєш, чи вона помилилася.

Ліка важко зітхнула.

— Оце й найгірше.

Вона відкинулася на спинку стільця.

— Я все життя думала, що знаю її.

Елін мовчала.

— Я пам'ятаю її такою, якою вона була вдома. Вона могла сваритися зі мною через те, що я не прибрала кімнату. Могла змусити мене їсти, коли я не хотіла. Знала, коли я сумна, навіть якщо я нічого не казала.

Ліка усміхнулася, але усмішка швидко згасла.

— А тепер я дізнаюся, що вона бачила портали, знала про магічний світ і хтось називав моє ім'я ще до того, як я взагалі сюди потрапила.

— Це справді багато.

— Я навіть не знаю, на кого злитися.

— На неї?

Ліка задумалася.

— Можливо.

— Або на себе?

— Чому на себе?

— Бо ти могла б злитися через те, що не знала.

Ліка подивилася на подругу.

— Я не хочу злитися на маму.

Елін простягнула руку через стіл і накрила її пальці своїми.

— Тоді не злись.

— Це так просто?

— Ні.

Елін ледь усміхнулася.

— Але іноді треба дозволити собі не знати всіх відповідей одразу.

Ліка опустила погляд.

— Ти завжди говориш такі розумні речі?

— Ні.

— А здається, що завжди.

— Просто поруч із тобою доводиться.

Ліка тихо засміялася.

Їй стало трохи легше.

Але ненадовго.

Бо погляд знову впав на щоденник.

— Мені все одно треба дізнатися, хто це.

— Хто?

— Той, хто має привести мене до сьомої брами.

Елін насупилася.

— Можливо, це не буквально.

— А якщо буквально?

— Тоді нам треба з'ясувати, хто знає про сьому браму.

— Ми знаємо.

— Ми?

— Ти, я і Назар.

Елін замислилася.

— І Каель.

Ліка завмерла.

Вона навіть не очікувала, що подруга назве саме його.

— Каель...

— Так.

— Але він не знає про щоденник.

— Зате він знає про портали.

Ліка мовчала.

Це було правдою.

Каель знав про магію набагато більше, ніж вона.

І саме тому Ліці раптом стало не по собі.

Вона згадала останні слова мами.

«Не довіряй тому, хто приведе тебе до сьомої брами».

Чи могла вона мати на увазі Каеля?

Ліка одразу відкинула цю думку.

— Ні.

— Що?

— Нічого.

— Ліко.

— Я сказала, що нічого.

Елін уважно подивилася на неї.

— Ти подумала про Каеля.

Ліка зітхнула.

— Так.

— І тепер думаєш, що це може бути він?

— Я не знаю.

— Але ти йому не довіряєш?

Ліка різко підняла голову.

— Довіряю.

Відповідь прозвучала настільки швидко, що навіть вона сама здивувалася.

Елін усміхнулася.

— Ось і відповідь.

— Це не відповідь.

— Ще яка.

— Елін...

— Добре, добре.

Подруга підняла руки.

— Нічого не кажу.

Ліка закотила очі.

— Ти нестерпна.

— Зате чесна.

У двері постукали.

Обидві замовкли.

Ліка одразу подивилася на щоденник.

Елін — на двері.

Стук повторився.

Три короткі удари.

— Хто там? — запитала Елін.

— Це я.

Ліка впізнала голос.

Каель.

Вона підвелася.

Серце чомусь забилося швидше.

— Зараз.

Ліка сховала щоденник під подушку.

Потім зупинилася.

— Що ти робиш? — тихо запитала Елін.

— Не хочу, щоб він його побачив.

— Чому?

Ліка не відповіла.

Вона сама не знала.

Можливо, тому що після останнього запису їй раптом стало страшно розповідати про щоденник навіть Каелю.

Вона підійшла до дверей і відчинила.

Каель стояв у коридорі.

Його темне волосся було трохи розтріпане, а на плечах лежав легкий плащ.

Він подивився на Ліку.

— Привіт.

— Привіт.

— Я не заважаю?

— Ні.

Каель перевів погляд на Елін.

— Привіт.

— Привіт.

Елін підозріло подивилася на нього.

— Щось сталося?

— Ні.

— Тоді чому ти прийшов?

Каель на секунду замовк.

— Хотів побачити Ліку.

Елін глянула на подругу.

Потім знову на Каеля.

— Зрозуміло.

— Що зрозуміло?

— Нічого.

Елін підвелася.

— Я піду.

Ліка здивовано подивилася на неї.

— Куди?

— Прогуляюся.

— Зараз?

— Так.

Каель ледь усміхнувся.

— Вона дуже тактовно залишає нас самих.

— Я чую, — буркнула Елін.

— Я знаю.

Елін похитала головою й вийшла.

Коли двері зачинилися, Ліка повернулася до Каеля.