Глава 3 ЗНАК

— То що будемо робити? — тихо запитала Елін.

Ліка все ще дивилася на маленький символ у кутку сторінки.

Вона вже бачила його.

Не раз.

Він з'являвся біля сьомої брами, світився на її мітці, а тепер був намальований у маминому щоденнику.

Занадто багато збігів.

— Треба дізнатися, що це, — нарешті відповіла Ліка.

Елін кивнула.

— Я саме це й хотіла сказати.

— Але не тут.

— Чому?

Ліка підняла погляд.

— Бо я не знаю, хто міг залишити цей щоденник у нашій кімнаті.

Елін одразу перестала усміхатися.

— Думаєш, хтось заходив сюди?

— Не знаю.

— Я була тут не весь час.

— Я теж.

Вони одночасно подивилися на двері.

У кімнаті стало тихо.

— Завтра підемо до бібліотеки, — сказала Елін.

— Удвох?

— Утрьох.

Ліка здивовано подивилася на неї.

— Назар?

— А хто ще?

— Не думаю, що йому можна довірити таку таємницю.

— Чому?

— Бо він...

Ліка замовкла.

— Який?

— Балакучий.

Елін усміхнулася.

— Зате він добре знається на старих книгах.

— Звідки ти знаєш?

— Він сам казав.

— Назар багато чого каже.

— Але іноді навіть правда.

Ліка засміялася.

— Добре. Завтра запитаємо його.

Елін кивнула.

— А зараз спати.

— Ти серйозно?

— Так.

— Після всього цього?

— Саме після всього цього.

Ліка ще раз подивилася на щоденник.

Їй не хотілося його закривати.

Здавалося, варто лише відвести погляд — і наступна відповідь зникне.

Але сторінки залишалися нерухомими.

— Добре, — тихо сказала вона.

Вона обережно закрила щоденник і поклала його на тумбочку.

Цієї ночі Ліка довго не могла заснути.

***

Наступного ранку Академія прокинулася задовго до них.

Коли Ліка розплющила очі, перше, що вона побачила, був щоденник.

Він лежав там само.

На тумбочці.

Звичайний.

Нерухомий.

Наче вчора нічого не сталося.

Ліка сіла.

Кілька секунд просто дивилася на нього.

Потім підвелася і підійшла ближче.

Обкладинка була холодною.

Вона провела по ній пальцями.

Нічого.

— Не намагайся розбудити його раніше за мене.

Ліка обернулася.

Елін сиділа на ліжку й сонно дивилася на неї.

— Я не намагаюся.

— Ти дивишся на нього так, ніби він зараз почне з тобою розмовляти.

— Після вчорашнього я вже ні в чому не впевнена.

— Справедливо.

Елін підвелася.

— Ходімо снідати.

— А потім бібліотека?

— А потім бібліотека.

Ліка взяла щоденник і сховала його у свою сумку.

Вона ще не знала, що вже сьогодні він знову нагадає про себе.

***

Назара вони знайшли біля входу до Академії.

Він стояв, притулившись до колони, і щось уважно читав.

— Ти читаєш? — здивувалася Елін.

Назар підняв голову.

— Не віриться?

— Чесно? Ні.

— Жорстоко.

Він закрив книгу.

— Я взагалі-то дуже освічена людина.

— Ти вчора намагався переконати викладача, що знищений манекен — це частина навчального процесу.

— Це була теоретична дискусія.

Ліка засміялася.

— Нам потрібна твоя допомога.

Назар одразу насторожився.

— Звучить небезпечно.

— Нам треба знайти дещо в бібліотеці.

— О.

Він усміхнувся.

— Тоді я згоден.

Елін скептично подивилася на нього.

— Ти навіть не запитав, що саме.

— Якби ви хотіли, щоб я знав, ви б сказали.

— А якщо це щось небезпечне?

— Тоді тим більше треба йти.

Ліка подивилася на нього.

— Ти завжди такий?

— Який?

— Наче тобі зовсім не страшно.

Назар на секунду замовк.

Потім усміхнувся трохи інакше.

— Страшно.

— Справді?

— Звичайно.

Він знизав плечима.

— Просто якщо весь час думати про те, що страшно, то можна пропустити щось цікаве.

Ліка посміхнулася.

— Гаразд.

— То що шукаємо?

Елін подивилася на Ліку.

Ліка дістала з кишені маленький аркуш, на якому намалювала символ.

Назар нахилився ближче.

Його усмішка зникла.

— Де ти це взяла?

Ліка й Елін переглянулися.

— Ти знаєш цей знак? — запитала Ліка.

Назар ще кілька секунд мовчав.

— Бачив.

— Де?

— У старій книзі.

— Якій?

— Не пам'ятаю.

Елін схрестила руки.

— Назаре.

— Серйозно. Назву не пам'ятаю.

Він узяв аркуш.

— Але пам'ятаю, де вона лежить.

— У бібліотеці?

— Саме там.

Ліка відчула, як усередині прокидається тривога.

— Тоді ходімо.

***

Бібліотека Академії була зовсім не схожа на звичайні бібліотеки.

Тут стелажі здіймалися майже до стелі.

Між ними плавали маленькі світні кульки, які самі підсвічували потрібні полиці.

Деякі книги лежали просто на столах, а деякі літали в повітрі, повільно перегортаючи сторінки.

Ліка зупинилася біля входу.

— Я ніколи не звикну до цього.

— До чого? — запитав Назар.

— До книг, які літають.

— А я думав, ти скажеш, що ніколи не звикнеш до мене.

Елін пирхнула.

— Не мрій.

Назар поклав руку на серце.

— Я розбитий.

Ліка засміялася.

— Досить.

Вони пішли за Назаром углиб бібліотеки.

Чим далі вони заходили, тим тихіше ставало.

Нарешті Назар зупинився біля старого стелажа.

— Ось.

Він провів пальцями по корінцях книг.

— Тут була вона.

— Яка?

— Книга про старі брами.

Він витягнув одну книгу.

З неї посипався пил.

Елін чхнула.

— Чудово.

Назар відкрив книгу.

Вони схилилися над сторінками.

Спочатку там були звичайні записи про перші брами.

Потім друга.

Третя.

Четверта.

П'ята.

Шоста.

Ліка перегорнула сторінку.

Сьома.

Вона завмерла.

На сторінці був той самий символ.

А під ним — короткий напис.