Глава 2 ТЕ, ЧОГО НЕ ПОВИННА БУЛА ЗНАТИ

Ліка не спала майже до світанку.

Щоденник лежав на столі.

Здавалося б, звичайна стара книжка з потертою обкладинкою. Нічого особливого.

Але Ліка вже знала, що це не просто книжка.

Це були мамині записи.

Мамині думки.

Її слова, які вона залишила задовго до того, як Ліка взагалі дізналася про існування магічного світу.

Ліка лежала на ліжку й дивилася на темну стелю.

Поруч тихо спала Елін.

Ліка обережно повернула голову.

Подруга навіть уві сні трохи насупилася, ніби й там із кимось сперечалася.

Ліка ледь усміхнулася.

Потім її погляд знову повернувся до столу.

До щоденника.

«Я вперше побачила портал не в Академії...»

Ці слова знову й знову крутилися в її голові.

Мама бачила портал.

У її світі.

У звичайному світі.

Тобто все почалося задовго до того, як Ліка потрапила сюди.

А це означало лише одне.

Її мама знала про магію набагато більше, ніж коли-небудь розповідала дочці.

Ліка заплющила очі.

Перед нею одразу постало мамине обличчя.

Тепла усмішка.

Знайомий голос.

Руки, які поправляли їй волосся перед школою.

Звичайні ранки.

Звичайні вечори.

Їхнє маленьке життя, яке колись здавалося таким зрозумілим.

І тепер Ліка раптом зрозуміла, наскільки мало вона знала про людину, яка була найближчою їй у всьому світі.

— Чому ти мені не сказала?..

Її голос був ледве чутним.

Звичайно, відповіді не було.

Ліка сіла на ліжку.

Вона більше не могла лежати.

Обережно, щоб не розбудити Елін, дівчина підвелася й підійшла до столу.

Взяла щоденник.

Цього разу її пальці не тремтіли.

Вона була готова читати далі.

Навіть якщо правда виявиться набагато страшнішою, ніж вона могла уявити.

Навіть якщо правда виявиться набагато страшнішою, ніж вона могла уявити.

Ліка ще кілька секунд сиділа нерухомо.

Її пальці лежали на краю сторінки, але вона не поспішала перегортати її.

Десь глибоко всередині вона боялася того, що може знайти далі.

До цього моменту вона хоча б могла переконувати себе, що мама опинилася в магічному світі випадково. Що все це сталося вже після того, як Ліка потрапила сюди.

Але записи в щоденнику перекреслювали цю думку.

Мама знала.

Знала про магію.

Знала про портали.

Знала про цей світ.

І, можливо, знала набагато більше про саму Ліку, ніж та могла собі уявити.

Ліка повільно перегорнула сторінку.

Почерк залишався таким самим — трохи нахиленим праворуч, із характерними довгими рисками в деяких літерах.

Вона пам'ятала цей почерк ще з дитинства.

Мама залишала їй записки на холодильнику.

«Не забудь поснідати».

«Я буду пізно, не чекай мене».

«Люблю тебе».

Тоді це були просто звичайні слова.

Тепер кожна літера здавалася Ліці частиною якоїсь величезної таємниці.

Вона почала читати.

«Я довго думала, чи варто взагалі записувати все це.

Можливо, колись я спалю цей щоденник.

Можливо, він ніколи не потрапить до тебе.

І, якщо чесно, я дуже на це сподіваюся.

Бо якщо ти читаєш ці сторінки, значить, я більше не змогла захистити тебе від того, від чого намагалася захищати все твоє життя».

Ліка завмерла.

Її погляд знову повернувся до останнього речення.

«Захистити мене».

Від чого?

Вона мимоволі стиснула щоденник.

Елін тихо поворухнулася уві сні, і Ліка на секунду завмерла, боячись її розбудити.

Але подруга лише перевернулася на інший бік.

Ліка знову опустила очі до сторінки.

«Я пам'ятаю той день дуже добре.

Це був звичайний день.

Настільки звичайний, що я тоді навіть не могла уявити, що вже ввечері моє життя зміниться назавжди.

Я поверталася додому.

На вулиці йшов дощ.

Людей було небагато.

Я поспішала, бо знала, що вдома на мене чекає маленька Ліка».

Ліка відчула, як у неї защеміло серце.

Вона продовжила читати.

«Тоді ти ще була зовсім маленькою.

Ти завжди чекала мене біля вікна.

Я пам'ятаю, як ти бігла до дверей, щойно чула звук ключа в замку.

І того вечора я думала тільки про тебе.

Я не помітила портал одразу».

Ліка підняла брови.

Портал.

У її світі.

Вона читала далі.

«Він був майже непомітним.

Не таким, як ті брами, які я бачила пізніше.

Цей портал більше нагадував відблиск на мокрому склі.

Я пройшла повз нього.

А потім почула голос».

Ліка затримала подих.

«Він назвав мене на ім'я».

На мить у кімнаті стало зовсім тихо.

Ліка навіть перестала чути шум за вікном.

Хтось назвав маму на ім'я.

Хтось із того світу.

Але хто?

Вона перегорнула сторінку.

«Я озирнулася.

Нікого не було.

Тільки портал.

Я повинна була піти.

Повинна була зробити вигляд, що нічого не бачила.

Але я почула його знову.

"Ти знаєш, хто така Ліка?"»

Руки Ліки похололи.

Вона перечитала речення.

Потім ще раз.

— Що?..

Шепіт вирвався сам собою.

Вона подивилася на сплячу Елін.

Подруга не прокинулася.

Ліка знову нахилилася над щоденником.

«Я не знала, хто це.

Точніше, я знала, що це ім'я моєї доньки.

Але голос говорив так, ніби Ліка була кимось набагато більшим, ніж просто дитиною.

Я запитала, хто він.

Він не відповів.

Замість цього сказав:

"Коли прийде час, вона сама знайде дорогу".

Тоді я вперше злякалася по-справжньому».

Ліка відклала щоденник.

Вона відчула, що їй важко дихати.

Все це не вкладалося в голові.

Вона все життя вважала себе звичайною дівчиною.

Звичайною.

Такою, якою була її мама.

Вони жили звичайним життям.

Ходили в магазин.

Готували вечерю.

Дивилися фільми.

Сварилися через дрібниці.

Сміялися.

Планували майбутнє.

І весь цей час мама знала про світ, про який Ліка навіть не підозрювала.