Глава 1 ЩОДЕННИК

Після подій біля сьомої брами минуло лише кілька днів.

Усього кілька.

Але Ліці здавалося, що за цей час її життя встигло змінитися ще раз.

Академія продовжувала жити своїм звичним життям. У коридорах лунали голоси студентів, хтось поспішав на заняття, тримаючи в руках книги, десь грюкали двері, а біля сходів уже з самого ранку утворилася невелика метушня.

Наче нічого не сталося.

Наче кілька днів тому Ліка не стояла перед сьомою брамою.

Наче не бачила по той бік порталу того, кого найменше очікувала побачити.

Маму.

Ліка прокинулася ще до того, як пролунав ранковий дзвін.

Вона не могла сказати, що саме її розбудило.

Можливо, сон.

Можливо, тривога.

А може, те дивне відчуття, яке останнім часом не залишало її навіть тоді, коли вона заплющувала очі.

Ліка кілька секунд просто лежала й дивилася в стелю.

Над головою плавали маленькі світні кульки, що заміняли свічки. Їхнє м'яке світло ледь помітно тремтіло на стінах.

Вона повернула голову.

На сусідньому ліжку ще спала Елін.

Її довге темне кучеряве волосся розсипалося по подушці, а одна рука звисала з краю ліжка.

Ліка мимоволі усміхнулася.

Принаймні хтось спав спокійно.

Вона обережно сіла на ліжку.

Зап'ястя трохи поколювало.

Ліка підняла руку й подивилася на мітку.

Нічого особливого.

Лише тонкий візерунок на шкірі.

Але тепер вона знала, на що здатна ця мітка.

І від цього ставало не по собі.

Вона провела пальцями по шкірі.

І знову подумала про маму.

Це відбувалося щоразу.

Варто було лише залишитися наодинці — і думки самі поверталися до неї.

До того моменту біля брами.

До її голосу.

До погляду.

До того, як Ліка зрозуміла, що мама жива.

Але разом із цим усвідомленням з'явилося набагато більше запитань.

Чому мама опинилася там?

Як давно вона була в магічному світі?

Чому нічого не розповіла?

Чому не повернулася?

І головне...

Чи знала вона, що одного дня Ліка теж потрапить сюди?

— Якщо ти знову розмовляєш сама з собою, я ще сплю.

Ліка здригнулася.

Вона повернула голову.

Елін навіть не розплющила очей.

— Я думала, ти спиш.

— Я сплю.

— Ти щойно відповіла.

— Уві сні.

Ліка тихо засміялася.

— Ти неможлива.

— Знаю.

Елін нарешті розплющила очі й подивилася на подругу.

Кілька секунд вона мовчала.

Потім її погляд ковзнув до Лікиного зап'ястя.

— Знову дивилася на мітку?

Ліка опустила руку.

— Можливо.

— Тобто так.

— Так.

Елін сіла на ліжку й потерла очі.

— Ти майже не спала.

— Спала.

— Ліко.

— Трохи.

— Наскільки «трохи»?

Ліка замислилася.

— Не знаю.

— Це не відповідь.

— Я заснула пізно.

— Через маму?

Ліка нічого не сказала.

Цього було достатньо.

Елін тихо зітхнула.

— Я не знаю, що сказати, щоб тобі стало легше.

— Не треба нічого казати.

— Але я хочу допомогти.

Ліка подивилася на неї.

— Ти вже допомагаєш.

— Як?

— Просто залишаєшся поруч.

Елін на мить усміхнулася.

— Тоді я залишуся.

— Навіть якщо я почну ходити по кімнаті серед ночі?

— Навіть тоді.

— Навіть якщо я знову прокинуся через кошмар?

— Навіть тоді.

Ліка усміхнулася.

— Дякую.

— Не дякуй. Просто пообіцяй, що сьогодні нормально поїси.

— Ти вже починаєш говорити як мама.

Елін на секунду замовкла.

— Вибач.

Ліка похитала головою.

— Ні. Все нормально.

Вона підвелася з ліжка.

— Нам час збиратися.

— Нарешті.

— Я думала, ти попросиш ще п'ять хвилин.

— Я вже передумала.

— Чому?

— Бо я голодна.

Ліка засміялася.

— Оце справжня причина.

***

Через деякий час вони вже поспішали коридорами Академії.

Ранок тут завжди був особливим.

Студенти снували в усіх напрямках, хтось повторював формули заклинань прямо на ходу, хтось намагався не розлити світний напій із маленької склянки, а біля сходів утворилася черга.

Ліка поправила ремінець сумки.

— Ми запізнимося.

— Ми не запізнимося, — спокійно відповіла Елін.

— Елін, дзвінок уже був.

— Значить, запізнимося на кілька хвилин.

— Це і є запізнення.

— Ти сьогодні надто серйозна.

— Я просто не хочу ще одного покарання.

— Після Назара?

Ліка засміялася.

— До речі, де він?

— Не знаю.

— Дивно.

Вони завернули за поворот.

І майже одразу почули знайомий голос.

— Я ж кажу, це був не вибух!

Ліка зупинилася.

Елін заплющила очі.

— Ні...

Попереду стояв Назар.

Його руде волосся, як завжди, стирчало в різні боки, а зелені очі світилися таким невинним виразом, що Ліка одразу зрозуміла: він щось утнув.

Поруч із ним стояв викладач.

— Назаре, — спокійно сказав він, — я власними очима бачив, як тренувальний манекен пролетів через половину зали.

— Але він не вибухнув.

— Він розлетівся на три частини.

— Технічно це не вибух.

Елін прикрила обличчя рукою.

Ліка не стрималася й засміялася.

Назар одразу помітив їх.

— О! А ось і мої свідки.

— Ми нічого не бачили, — швидко сказала Ліка.

— Зрадниця.

— Я навіть не знаю, що сталося.

— Це довга історія.

Елін подивилася на нього.

— Скільки ти тут навчаєшся?

— Достатньо довго.

— Три дні?

Назар образився.

— Майже чотири.

Ліка засміялася.

— І вже встиг отримати покарання?

— Два.

Елін похитала головою.

— Це не привід для гордості.

— А я й не пишаюся.

— Тоді чому посміхаєшся?

— Бо життя коротке.

— Ти безнадійний.

— А ти надто серйозна.

— А ти надто багато говориш.

— Мені це часто кажуть.

Ліка спостерігала за ними й не могла стримати усмішки.