Глава 31. Сьома брама

Вони йшли мовчки.

Коридор Академії здавався сьогодні зовсім іншим.

Зазвичай у цей час тут було гамірно: студенти поспішали на заняття, хтось сміявся, хтось сперечався через домашнє завдання, з відчинених дверей аудиторій долинали голоси викладачів.

Сьогодні було тихо.

Надто тихо.

Ліка йшла поруч із Каелем.

За ними — Елін і Назар.

Назар, який зазвичай не міг прожити й десяти хвилин без якогось жарту, цього разу мовчав.

Елін кілька разів поглядала на нього, але нічого не казала.

Нарешті Назар не витримав.

— Якщо я зараз скажу, що все буде добре, ви повірите?

Елін подивилася на нього.

— Ні.

— Навіть трохи?

— Ні.

— Чесно.

— Ти сам питав.

Назар кивнув.

— Добре. Тоді не буду.

Ліка обернулася.

— А ти боїшся?

Назар на секунду задумався.

— Так.

Елін здивовано подивилася на нього.

— Ти?

— А що?

— Ти весь час жартуєш.

— Саме тому.

— Не розумію.

Назар знизав плечима.

— Коли я жартую, мені легше не думати про те, що може статися.

Елін кілька секунд мовчала.

Потім тихо сказала:

— Я теж боюся.

Назар подивився на неї.

— Правда?

— А ти думав, я кам'яна?

— Трохи.

— Дякую.

— Це був комплімент.

— Невдалий.

Ліка усміхнулася.

Навіть зараз вони примудрялися сперечатися.

І чомусь від цього ставало легше.

***

Вони дійшли до старих сходів.

Каель зупинився.

— Далі я піду першим.

Ліка подивилася на нього.

— Чому?

— Не знаю, що там буде.

— Саме тому я теж піду.

— Ліко...

— Каелю, ти не можеш весь час ставати переді мною.

— Можу.

— Ні.

— Можу.

— Ти нестерпний.

— Мені це вже говорили.

Назар підняв руку.

— Я підтверджую.

Каель подивився на нього.

— Ти зараз не допомагаєш.

— Я знаю.

Елін тихо засміялася.

Каель похитав головою.

— Добре. Але якщо щось станеться, ти залишаєшся позаду.

— Ні.

— Ліко.

— Я не залишуся.

Вони кілька секунд дивилися один на одного.

Нарешті Каель видихнув.

— Добре.

— Добре.

— Але тримайся поруч.

Ліка усміхнулася.

— Це я можу.

***

Чим нижче вони спускалися, тим холодніше ставало.

Стіни були вкриті стародавніми рунами.

Деякі світилися.

Деякі давно згасли.

А сьомі символи, навпаки, ставали дедалі яскравішими.

Ліка відчувала, як мітка на її руці пульсує.

Наче серце.

Вона зупинилася.

— Що?

Каель одразу обернувся.

— Болить?

— Ні.

Ліка подивилася на свою руку.

— Просто... вона ніби веде мене.

Назар підійшов ближче.

— У якому сенсі?

— Не знаю.

Вона зробила крок.

Мітка стала яскравішою.

Ще крок.

Ще.

— Вона реагує на дорогу, — сказала Елін.

— Схоже на те, — відповів Каель.

Ліка подивилася вперед.

— Тоді ходімо.

***

Підземна зала зустріла їх тишею.

Сьоме коло вже світилося.

А за ним стояла брама.

Величезна.

Стара.

Вкрита тріщинами.

На її поверхні були вирізані десятки символів.

У самому центрі — знак, такий самий, як на руці Ліки.

Вона повільно підійшла.

Каель зупинився поруч.

— Не поспішай.

— Я знаю.

— Ти хвилюєшся?

Ліка подивилася на нього.

— Дуже.

— Я теж.

Вона здивувалася.

— Ти зізнався.

— Не звикай.

Ліка усміхнулася.

— Добре.

Вона подивилася на браму.

— Якщо там справді моя мама...

Каель узяв її за руку.

— Тоді ти не будеш сама.

Ліка стиснула його пальці.

— Дякую.

Елін підійшла ближче.

— Ми теж тут.

Назар кивнув.

— І я.

Ліка подивилася на них.

— Ви можете залишитися.

Елін одразу насупилася.

— Навіть не думай.

— Елін...

— Ні. Якщо ти йдеш туди, я йду з тобою.

Назар кивнув.

— Підтримую.

Елін глянула на нього.

— Ти просто повторюєш за мною?

— Ні.

— Точно?

— Ну...

Він усміхнувся.

— Трохи.

— Дурень.

— Зате твій...

Назар замовк.

Елін теж.

— Що? — запитала вона.

— Нічого.

— Ні, ти щось хотів сказати.

— Потім.

— Чому потім?

— Бо зараз не найкращий момент.

Елін кілька секунд дивилася на нього.

— Добре.

Але в її голосі вже не було звичної роздратованості.

***

Ліка підняла руку.

Ключ лежав у її долоні.

Вона повільно вставила його в невеликий отвір у центрі брами.

Нічого.

— Можливо, потрібна магія, — сказав Назар.

— Або кров, — тихо відповіла Елін.

Ліка подивилася на неї.

— Я пам'ятаю.

Вона провела пальцем по гострому краю ключа.

Невелика крапля крові впала на камінь.

Брама здригнулася.

Каель одразу стиснув її руку.

— Ліко.

— Все добре.

Знак на брамі засвітився.

Спочатку слабко.

Потім яскравіше.

По всій підземній залі побігли світлі лінії.

Одна.

Друга.

Третя.

Вони сходилися до сьомого кола.

А потім брама почала відкриватися.

Повільно.

З важким скреготом.

За нею була не темрява.

Там було світло.

Блакитне.

М'яке.

Майже таке саме, як у снах Ліки.

Вона зробила крок уперед.

І завмерла.

Перед нею стояв ліс.

Той самий.

Темні дерева.

Срібне світло.

Туман над землею.

— Я знаю це місце...

Каель подивився на неї.

— Ти була тут уві сні?

Ліка кивнула.

— Так.

Вона зробила ще один крок.

Раптом з-за дерев почувся голос.

— Ліко.

Вона застигла.

Цього разу сумнівів не було.

Вона знала цей голос.

Знала його краще за будь-який інший.

— Мамо?

У лісі щось ворухнулося.

Жінка повільно вийшла з туману.