Глава 30. Перед брамою

Після тієї ночі Академія змінилася.

Не зовні.

Вежі залишалися такими самими високими, ранкове сонце так само золотило дахи, а студенти так само поспішали на заняття, сварячись через запізнення та домашні завдання.

Але Ліка вже не могла дивитися на Академію колишніми очима.

Тепер вона знала, що під цими кам'яними підлогами існує інший світ.

Світ старих порталів.

Таємниць.

І сьомої брами, яка якимось незрозумілим чином була пов'язана з нею.

Вона сиділа біля вікна в аудиторії й дивилася на подвір'я.

Викладач щось пояснював біля дошки, але Ліка майже не чула.

Її пальці раз у раз торкалися кишені, де лежав срібний ключ.

Вона не діставала його.

Просто знала, що він там.

— Ліко.

Вона здригнулася.

— Що?

Назар сидів поруч і дивився на неї.

— Я вже третій раз питаю, чи ти слухаєш.

— Слухаю.

— Що він щойно сказав?

Ліка замовкла.

Назар задоволено усміхнувся.

— Я так і знав.

— Ти теж не слухав.

— Слухав.

— Тоді скажи.

— Він розповідає про стабілізацію магічних потоків.

Ліка здивовано подивилася на нього.

— Ти справді слухав?

— Звичайно.

— А чому весь урок малюєш?

Назар швидко прикрив зошит рукою.

— Це важливі нотатки.

— Покажи.

— Ні.

— Назаре.

— Ліко.

Вона спробувала забрати зошит.

Він відсунув його.

— Не чіпай.

— Ти щось приховуєш.

— Можливо.

— Тепер я точно хочу подивитися.

— А я точно не дам.

Вони кілька секунд мовчки тягнули зошит у різні боки.

Назар нарешті не втримався, і зошит розкрився.

На сторінці був намальований викладач.

Причому настільки смішно, що Ліка ледве стримала сміх.

Він був зображений із величезними окулярами, довгими руками й такою серйозною гримасою, що нагадував розлюченого гнома.

Ліка прикрила рот рукою.

— Ти ненормальний.

— Зате талановитий.

— Це він?

— Схожий?

— Дуже.

Назар гордо посміхнувся.

— Я ж казав.

— Якщо він це побачить, тебе виженуть.

— Зате красиво.

Ліка знову засміялася.

І лише через кілька секунд помітила, що Назар уже не посміхається.

Він дивився на неї уважно.

— Що?

— Нічого.

— Ти дивишся.

— Просто подумав.

— Про що?

Назар трохи нахилився до неї.

— Ти останні кілька днів майже не смієшся.

Ліка перестала усміхатися.

— Я нормально.

— Я знаю, що ти так скажеш.

— Тоді навіщо питав?

— Бо іноді люди кажуть, що все нормально, навіть коли це зовсім не так.

Ліка подивилася на нього.

На мить він здався їй зовсім не тим веселим хлопцем, який постійно жартував і дратував Елін.

— Ти завжди такий уважний?

— Ні.

— А коли?

— Коли мені не байдуже.

Ліка не встигла відповісти.

— Назаре!

Голос викладача змусив їх обох обернутися.

— Якщо вам настільки цікаво спілкуватися під час мого уроку, можете вийти в коридор і продовжити там.

Назар одразу випростався.

— Ні, професоре. Тут дуже цікаво.

— Тоді повторіть останнє речення.

Назар завмер.

Ліка опустила голову, щоб приховати усмішку.

— Я...

— Так?

— Я саме думав над ним.

— І до чого дійшли?

Назар задумався.

— Що магія складна.

Клас вибухнув сміхом.

Викладач потер перенісся.

— Після уроку залишаєтесь обоє.

Назар нахилився до Ліки.

— Знову.

— Це ти мене втягнув.

— Зате тепер ми команда.

— Я не хочу бути в твоїй команді.

— Пізно.

***

Після уроку вони вийшли в коридор.

Елін чекала біля вікна.

— Знову покарання?

Назар кивнув.

— Ми з Лікою стабільні.

— У чому?

— У покараннях.

Елін подивилася на Ліку.

— Я іноді думаю, що Академія пошкодує, що вас звела.

— Вона вже шкодує, — відповіла Ліка.

Назар поклав руку на груди.

— Мені боляче це чути.

— Переживеш.

— А ти жорстока.

— Ти тільки зараз це зрозумів?

Елін тихо засміялася.

Назар подивився на неї.

— О, ти смієшся.

— Ні.

— Я бачив.

— Тобі здалося.

— Ні, точно бач...

— Назаре.

— Добре, мовчу.

Ліка подивилася на них і посміхнулася.

Їй подобалося бачити, як вони поступово звикають один до одного.

Ще кілька днів тому Елін ледве могла витримати його присутність.

А тепер уже не йшла, коли він починав жартувати.

Іноді навіть сама відповідала.

Це було маленькою зміною.

Але Ліка її помічала.

***

Після занять вони зустрілися в бібліотеці.

Цього разу без жартів.

На столі перед ними лежали старі книги.

Елін перегортала одну за одною.

Назар сидів навпроти й підтримував голову рукою.

— Скільки ще?

— Поки не знайдемо щось про сьому браму.

— А якщо не знайдемо?

— Тоді будемо шукати далі.

— А якщо...

Елін підняла очі.

— Якщо ти зараз скажеш «а якщо ми помремо», я тебе вдарю.

Назар замовк.

— Я хотів сказати «а якщо нам принесуть їжу».

Елін подивилася на нього кілька секунд.

— Ти жахливий.

— Але живий.

Ліка сиділа трохи осторонь.

Вона читала стару книгу про портали.

Сторінка за сторінкою.

Нічого.

Ні слова про сьомий.

Нарешті вона втомлено закрила книгу.

— Можливо, ми даремно шукаємо.

Елін одразу відклала свою.

— Чому ти так думаєш?

— Бо в усіх книгах є шість основних порталів. Ніде немає сьомого.

Назар замислився.

— Може, саме тому він і сьомий.

Ліка подивилася на нього.

— Поясни.

— Якщо про нього всі знають, він не був би таємницею.

Елін повільно кивнула.

— Логічно.

— Дякую.

— Не звикай.

Назар усміхнувся.

— Ви всі сьогодні змовилися?

Ліка засміялася.

А потім раптом помітила одну стару книгу.