Глава 29. За сьомою брамою

— Тепер ти можеш повернутися додому.

Слова прозвучали тихо.

Майже лагідно.

Але від них у Ліки по спині пробіг холод.

Вона стояла перед величезною кам'яною брамою, стискаючи в руці срібний ключ.

За її спиною були Каель, Елін і Назар.

Попереду — темрява.

Не звичайна.

Темрява за брамою ніби жила власним життям.

Вона ворушилася.

Повільно стікала між кам'яними плитами, наче чорний туман.

Ліка не могла відвести погляду.

— Додому...

Вона повторила це слово майже пошепки.

Каель одразу став поруч.

— Не слухай його.

— А якщо це правда?

— Тоді тим більше не можна поспішати.

Ліка подивилася на нього.

— Чому?

— Тому що той, хто знає, як зачепити тебе за найболючіше місце, не обов'язково говорить правду.

Ліка стиснула ключ.

— Він сказав, що знає мою маму.

— Я чув.

— І що вона не зникла.

Каель мовчав.

— Ти мені не віриш?

— Вірю тобі.

— Я не про себе.

Вона подивилася на браму.

— Ти віриш йому?

Каель повільно похитав головою.

— Ні.

Позаду них Назар тихо сказав:

— А я взагалі не розумію, чому ми досі стоїмо тут і розмовляємо.

Елін повернулася до нього.

— А що ти пропонуєш?

— Втекти.

— Нарешті розумна думка.

— Але я не хочу.

Елін закотила очі.

— Звичайно.

Назар знизав плечима.

— Мені цікаво.

— Твоя цікавість колись нас уб'є.

— Але до того буде весело.

Ліка мимоволі усміхнулася.

Навіть зараз.

Навіть у цьому моторошному місці.

Назар примудрявся трохи розрядити напругу.

Каель це помітив.

Але цього разу він нічого не сказав.

***

— Нам потрібно забиратися звідси, — сказала Елін.

— Згоден, — відповів Каель.

Ліка ще кілька секунд дивилася на браму.

Потім повільно поклала ключ у кишеню.

І в ту ж мить сьоме коло згасло.

Темрява за брамою відступила.

Кам'яні двері почали повільно закриватися.

— Виходимо!

Вони побігли до сходів.

Позаду пролунав глухий гуркіт.

Каель ішов останнім.

Він раз у раз озиртався.

Коли вони майже дісталися виходу, з темряви почувся шепіт.

— Каелю...

Він завмер.

Цей голос знав його ім'я.

Каель різко обернувся.

Але за ним була лише порожня зала.

— Каель! — крикнула Ліка.

Він відразу побіг далі.

Але його обличчя стало похмурим.

***

Коли вони вибралися в коридор Академії, вже починався світанок.

Вони мовчки стояли біля старої стіни.

Ніхто не знав, що сказати.

Першим заговорив Назар.

— Ну...

Усі подивилися на нього.

— Я думаю, нам усім потрібен сон.

Елін видихнула.

— Вперше згодна.

— Це історичний момент.

— Не псуй його.

Назар усміхнувся.

— Добре.

Він уже збирався йти, коли помітив, що Елін тримається за руку.

— Що сталося?

— Нічого.

— Ти кульгаєш.

— Не кульгаю.

— Кульгаєш.

Елін спробувала зробити крок.

Скривилася.

Назар одразу присів перед нею.

— Сідай.

— Що?

— Я подивлюся.

— Я сама.

— Елін.

Вона подивилася на нього.

Назар цього разу не жартував.

— Дай руку.

Елін після короткої паузи простягнула її.

На долоні була невелика подряпина.

— Це все?

— Так.

— Ти поводишся так, ніби тебе мало не відрубали.

— Не перебільшуй.

— Я не перебільшую.

Назар обережно провів пальцями над її долонею.

Між ними спалахнуло зеленувате світло.

За кілька секунд подряпина зникла.

Елін здивовано подивилася на руку.

— Ти вмієш лікувати?

— Трохи.

— Чому не казав?

— Не питала.

Вона замовкла.

— Дякую.

Назар усміхнувся.

— Не звикай.

Елін пирхнула.

— Це моя фраза.

— Тепер моя.

Ліка тихо засміялася.

Вона вже бачила, куди все це йде.

Але нічого не сказала.

***

Трохи пізніше Ліка сиділа на підвіконні у своїй кімнаті.

Елін уже спала.

Ліка дивилася на срібний ключ.

Вона дістала його з кишені.

Він лежав на долоні холодний і важкий.

Здавалося дивним, що така маленька річ могла бути пов'язана з усім, що відбувалося.

Ліка перевернула ключ.

На зворотному боці був напис.

Вона раніше його не помітила.

Ледь помітні слова були викарбувані стародавньою мовою.

Ліка провела по них пальцем.

— «Той, хто відкриє браму, побачить правду».

Вона прошепотіла слова.

І раптом почула:

— Ти не повинна була знаходити його.

Ліка різко обернулася.

Каель стояв у дверях.

— Як ти зайшов?

— Ти залишила двері відчиненими.

— Ні.

Вона подивилася на двері.

Вони справді були прочинені.

Ліка знову повернулася до нього.

— Що ти знаєш про цей ключ?

Каель підійшов ближче.

— Більше, ніж хотів би.

— Розкажи.

Він сів поруч.

Довго мовчав.

— Коли я був малим, мені розповідали про сьому браму.

— Хто?

— Мій наставник.

— І що він казав?

Каель подивився на ключ.

— Що сьомий портал не веде в інше місце.

Ліка насупилася.

— Тоді куди?

— У минуле.

Вона завмерла.

— У минуле?

— Саме так.

— Але ж це неможливо.

— Для звичайної магії — так.

Каель провів пальцем по поверхні ключа.

— Але сьомий портал створили не звичайні маги.

— Хто?

— Я не знаю.

Ліка подивилася на нього.

— А моя мама?

Каель підняв очі.

— Твоя мама знала про портал.

У Ліки перехопило подих.

— Звідки?

— Мені сказали.

— Хто?

Каель відвів погляд.

— Людина, якій я більше не довіряю.

— Це все?

— Ні.

Він замовк.

— Твоя мама не просто знала про портал.

— А що?

Каель тихо сказав:

— Вона була його хранителькою.