Глава 26. Руде лихо

Ранок в Академії почався зовсім не так, як хотілося Ліці.

Вона прокинулася ще до світанку.

Не тому, що виспалася.

Навпаки — майже всю ніч їй снився один і той самий сон.

Темний ліс.

Срібний кулон.

Мама.

Сьомий портал.

І голос, який раз у раз повторював:

«Не довіряй навіть тому, кого любиш».

Ліка розплющила очі й кілька секунд просто дивилася в стелю.

Над нею плавали маленькі світні кульки, які освітлювали кімнату замість свічок. Вони повільно рухалися під стелею, змінюючи яскравість залежно від того, наскільки темно було надворі.

За вікном тільки починало світати.

На сусідньому ліжку ще спала Елін.

Її довге темне кучеряве волосся розсипалося по подушці, а одна рука звисала з краю ліжка.

Ліка мимоволі усміхнулася.

Принаймні хтось спав.

Вона обережно сіла.

Зап'ястя з міткою трохи поколювало.

Ліка підняла руку й розглянула її.

Нічого.

Звичайна шкіра.

Але тепер вона знала, що ця мітка — не просто дивний знак.

Вона була ключем.

До чого саме — Ліка поки не розуміла.

— Чудово...

Елін заворушилася.

— Якщо ти знову розмовляєш сама з собою, я ще сплю.

Ліка здригнулася.

— Я думала, ти спиш.

— Я сплю.

— Ти щойно відповіла.

— Уві сні.

Ліка засміялася.

— Вставай.

— Ні.

— У нас заняття.

— Я хвора.

— Чим?

Елін накрилася ковдрою з головою.

— Академією.

— Це не хвороба.

— Для мене вже так.

Ліка стягнула з неї ковдру.

— П'ять хвилин.

— Десять.

— П'ять.

— Вісім.

— Шість.

Елін висунула голову.

— Ти торгуєшся за хвилини сну?

— Так.

— Добре. Сім.

— Домовилися.

Через двадцять хвилин вони все ще збиралися.

***

Коридори Академії були зовсім іншими вранці.

Учні поспішали на заняття, хтось біг сходами, тримаючи в руках підручники, хтось сонно позіхав, а біля високих аркових вікон уже стояли невеликі групки студентів.

За вікнами відкривався вид на внутрішній двір.

Ранковий туман стелився над кам'яною бруківкою.

Башти Академії здіймалися високо в небо, а на їхніх шпилях мерехтіли захисні руни.

Ліка мимоволі зупинилася.

Ще кілька тижнів тому вона навіть не могла уявити, що одного дня буде йти коридором справжньої магічної Академії.

А тепер у неї були уроки.

Домашні завдання.

Викладачі.

Подруга.

Хлопець, про якого вона дедалі частіше думала більше, ніж хотіла б.

І загадка, яка могла стосуватися її власної матері.

Звичайне життя.

Майже.

— Ліко!

Вона повернула голову.

Елін махала рукою.

— Ти знову відстала.

— Замислилася.

— Небезпечне заняття.

— Чому?

— Бо зазвичай після твоїх роздумів ми або кудись ліземо, або тікаємо.

Ліка засміялася.

— Справедливо.

Вони зайшли до аудиторії.

Сьогодні першим був урок основ бойової магії.

Приміщення було величезним.

Замість звичайної підлоги тут лежали широкі кам'яні плити, між якими світилися тонкі магічні лінії.

Уздовж стін стояли дерев'яні манекени.

На кожному були намальовані руни.

Біля передньої стіни висіли щити різних розмірів.

Викладач — високий чоловік із сивиною на скронях — стояв у центрі зали.

— Сьогодні ми вивчаємо захисне поле.

Учні загомоніли.

Викладач підняв руку.

Тиша настала миттєво.

— Захисне поле — це не просто стіна між вами й атакою. Це продовження вашої магії. Якщо ви боїтеся — воно буде слабким. Якщо ви втрачаєте контроль — воно стане нестабільним. Якщо ви занадто впевнені в собі...

Він клацнув пальцями.

Один із манекенів випустив магічний заряд.

Викладач навіть не ворухнувся.

Перед ним миттєво виник прозорий щит.

Заклинання вдарилося об нього і розсипалося іскрами.

— ...воно зламається саме тоді, коли ви цього найменше очікуєте.

Ліка зацікавлено нахилила голову.

Їй подобалося це.

Тут не потрібно було просто читати книги.

Тут потрібно було відчувати магію.

— Працюємо в парах.

Ліка повернулася до Елін.

— Ми разом?

— Звичайно.

Викладач почав називати пари.

Коли дійшов до Ліки, він несподівано зупинився.

— Вайт — із Назаром.

Ліка моргнула.

— З ким?

З останнього ряду почувся голос:

— Я тут.

Ліка повернула голову.

І вперше нормально побачила його.

Хлопець сидів, розвалившись на стільці так, ніби Академія належала його родині.

Його волосся було...

Руде.

Не просто руде.

Воно було яскравим, мідно-золотистим і трохи хвилястим, але кілька пасом стирчали вгору так, ніби не знали, що повинні слухатися гребінця.

Зелені очі дивилися на Ліку з очевидною цікавістю.

Ніс був кирпатим, а на переніссі й щоках виднілися світлі веснянки.

Він посміхнувся.

— Назар.

— Ліка.

— Знаю.

— Звідки?

— Ти та сама дівчина, через яку минулого тижня половина першого курсу пів дня сперечалася, хто ти така.

Ліка підняла брову.

— Приємно знати, що я вже знаменитість.

— Тут це швидко.

Назар встав.

Виявилося, що він був трохи вищим, ніж здавалося здалеку.

Він підійшов до неї й тихо сказав:

— Тільки попереджаю.

— Про що?

— Я не дуже хороший у захисті.

— Чудово.

— Але дуже хороший у втечі.

Ліка засміялася.

— Тоді ми приречені.

— Не обов'язково. Можемо просто зробити вигляд, що нас тут немає.

— Думаєш, викладач повірить?

Назар глянув на викладача.

Той уже дивився на них.

— Ні.

— Тоді працюємо.

Назар усміхнувся.

— Оце мені подобається.

***

Перша спроба була провальною.

Ліка створила щит.

Назар випустив заклинання.

Щит витримав.

— Непогано, — сказав він.

— Дякую.

— Тепер моя черга.