Глава 25. Таємниця сьомого порталу

Ліка ще кілька секунд просто сиділа на холодній підлозі.

Вона не могла зрозуміти, що відбувається.

Перед очима все ще стояв той ліс.

Темні дерева.

Блідий туман.

Портал.

Мама.

І Каель.

Точніше — те, що виглядало як Каель.

Ліка різко втягнула повітря.

— Ліко, подивися на мене.

Голос Елін повернув її до реальності.

Ліка моргнула.

Над нею схилилася подруга. Її блакитні очі були сповнені тривоги, а темне кучеряве волосся розсипалося по плечах.

— Я тут, — прошепотіла Ліка.

— Ти мене чуєш?

— Так.

— Точно?

— Елін, якщо ти запитаєш це ще раз, я почну думати, що померла.

Елін полегшено видихнула.

— О, значить, ти точно жива.

Ліка спробувала усміхнутися, але не змогла.

Вона перевела погляд на Каеля.

Він стояв трохи осторонь.

Нерухомий.

Його чорні очі уважно стежили за нею.

Ліка дивилася на нього довше, ніж потрібно.

Він помітив.

— Що?

— Нічого.

— Ти дивишся на мене так, ніби хочеш переконатися, що я справжній.

Ліка замовкла.

Каель зрозумів відповідь без слів.

Він підійшов ближче й присів перед нею навпочіпки.

— Це був я?

— Що?

— У твоєму видінні.

Ліка відвела погляд.

— Ні.

— Ти впевнена?

— Так.

Вона знову подивилася на нього.

— Він виглядав як ти. Говорив як ти. Навіть посміхався так само.

Каель стиснув щелепу.

— Але?

— Але це був не ти.

На його обличчі з'явилося щось схоже на полегшення.

Ліка цього не пропустила.

— Ти боявся?

— За тебе.

Відповідь прозвучала настільки швидко, що Ліка на мить розгубилася.

Каель відвів погляд.

— І ще я не люблю, коли хтось краде моє обличчя.

Елін тихо пирхнула.

— Звичайно. Саме це тебе найбільше турбує.

Каель кинув на неї похмурий погляд.

— Я мовчу.

— І правильно робиш.

Ліка майже усміхнулася.

Але її погляд знову впав на кулон.

Срібний метал лежав у її долоні.

Він був старим.

На поверхні виднілися дрібні подряпини, наче його багато років носили, ховали, стискали в руці під час страху.

У центрі був вирізаний знак.

Той самий знак, який вона вже бачила.

Орден.

А під ним — маленька літера.

«Л».

Ліка провела пальцем по металу.

Він був теплим.

Ненормально теплим.

Наче тільки-но знятий із чиєїсь шиї.

— Він не повинен був опинитися тут, — сказала професор Селеста.

Ліка підняла голову.

— Чому?

Професор мовчала.

— Ви знаєте, що це таке.

— Знаю.

— Тоді розкажіть.

Селеста подивилася на неї.

У її погляді було щось таке, чого Ліка раніше ніколи не бачила.

Страх.

Не за себе.

За Ліку.

— Не тут.

— Чому?

— Тому що стіни Академії мають вуха.

Елін озирнулася.

— Стіни?

— Іноді магія слухає краще за людей.

Ліка піднялася.

Ноги ще трохи тремтіли, але вона не хотіла показувати цього.

— Тоді куди?

Професор подивилася на Каеля.

Потім на Елін.

— До старої бібліотеки.

Каель одразу похмурнів.

— Туди заборонено заходити.

— Саме тому.

Вони рушили коридором.

Академія вже не була такою, як кілька хвилин тому.

Учні тихо перешіптувалися.

Дехто стояв біля вікон.

Дехто визирав із дверей.

У повітрі залишався дивний запах — суміш озону, старого каменю та чогось металевого.

Блакитне світло ще тремтіло на стінах.

Ліка йшла посередині.

Каель — трохи позаду.

Елін — поруч.

Вона відчувала його присутність навіть не дивлячись.

І чомусь це заспокоювало.

Після того, що вона побачила, їй було важливо знати, що справжній Каель знаходиться поруч.

Вони спустилися сходами.

Що нижче вони йшли, то тихішою ставала Академія.

Нарешті професор Селеста зупинилася перед старими дверима.

На них не було жодної ручки.

Лише знак.

Три переплетені кола.

Селеста приклала долоню.

Камінь під її пальцями засвітився.

Двері безшумно відчинилися.

За ними була бібліотека.

Але не та, яку знали студенти.

Це місце більше нагадувало підземне сховище.

Високі полиці з темного дерева губилися в напівтемряві.

На них стояли сотні, можливо, тисячі книг.

Деякі були прикуті ланцюгами.

Інші були закриті металевими замками.

У повітрі пахло пилом, воском і старим пергаментом.

Ліка повільно озирнулася.

— Тут зберігаються заборонені книги?

— Не всі, — відповіла Селеста.

— А що тоді?

Професор подивилася на неї.

— Історія, яку Академія вирішила забути.

Ліка відчула холод.

Селеста провела їх до самого кінця бібліотеки.

Там стояла невелика кам'яна стіна.

На перший погляд — звичайна.

Але коли професор провела рукою по її поверхні, на камені проступили сім символів.

Ліка завмерла.

Ті самі.

Сім порталів.

— Це вони, — прошепотіла вона.

— Так.

— Сім порталів?

— Сім шляхів між світами.

Елін підійшла ближче.

— Але я думала, що порталів набагато більше.

— Стабільних — сім.

— А решта?

— Решта з'являються випадково. Вони нестабільні, короткочасні й часто смертельно небезпечні.

Каель подивився на сьомий символ.

— А цей?

Професор мовчала.

Ліка відразу зрозуміла.

— Сьомий.

Селеста кивнула.

— Найдавніший.

— І найнебезпечніший?

— Не зовсім.

Ліка насупилася.

— Тоді чому всі так його бояться?

Професор повернулася до неї.

— Тому що сьомий портал не просто веде в інший світ.

Ліка чекала.

— Він може привести інший світ до нас.

Тиша.

Навіть Елін нічого не сказала.

Ліка відчула, як у неї холонуть пальці.

— Тобто...

— Якщо відкрити його неправильно, межа між світами може стати нестабільною.