Глава 24. Ті, хто знають

Вона сиділа на краю ліжка, притиснувши долоню до зап'ястя, хоча мітка вже перестала світитися. На шкірі залишився лише ледь помітний слід, ніби блакитне світло просто сховалося під нею.

Елін стояла поруч і не поспішала ставити нових запитань.

Вона бачила, що Ліка досі була там — не в кімнаті Академії, а в тому дивному лісі, біля порталу, де кілька хвилин тому побачила маму.

Маму.

Живу.

Ця думка знову й знову поверталася до неї.

Ліка повільно вдихнула.

— Вона жива, — прошепотіла вона.

— Так.

— Я справді її бачила.

— Я тобі вірю.

Ліка підняла очі.

— Але вона сказала, щоб я не поверталася сама.

Елін сіла поруч.

— Можливо, вона хотіла попередити тебе про небезпеку.

— Про кого?

— Про тих, хто стояв за нею.

Ліка здригнулася.

Вона пам'ятала ту постать.

Високу.

Неприродно темну.

Вона не бачила обличчя, але від самої її присутності в неї холонуло всередині.

— Вона сказала: «Вони вже знають, де ти».

Елін замислилася.

— Хто такі «вони»?

— Не знаю.

Ліка опустила погляд.

— Але мені здається, що це пов'язано з Орденом.

Елін мовчала.

Саме слово «Орден» останнім часом стало для них майже синонімом небезпеки.

Східна вежа.

Стара книга.

Даріан.

Портали.

Мітка.

І тепер — мама.

Усе це більше не виглядало окремими загадками.

Шматочки починали складатися в одну картину.

Тільки самої картини Ліка ще не бачила.

Раптом у коридорі почувся звук кроків.

Елін миттєво підняла голову.

Кроки наближалися.

Повільно.

Хтось зупинився прямо біля дверей.

Ліка завмерла.

Ручка дверей ледь помітно повернулася.

— Ви не спите? — пролунав знайомий голос.

Ліка видихнула.

— Каель.

Двері відчинилися.

На порозі стояв Каель.

Його чорне волосся було трохи розтріпане, а погляд одразу зупинився на Ліці.

Він ніби відразу помітив, що щось сталося.

— Що трапилося?

— Нічого, — автоматично відповіла Ліка.

Каель підняв брову.

— Ти жахливо брешеш.

— Дякую.

— Це був не комплімент.

Елін ледь усміхнулася.

Але Каель уже не дивився на неї.

Його погляд знову повернувся до Ліки.

— Твоя мітка.

Ліка прикрила зап'ястя рукавом.

— Вона активувалася.

Вираз його обличчя змінився.

— Що ти побачила?

Ліка мовчала кілька секунд.

Потім тихо сказала:

— Маму.

Каель застиг.

— Ти впевнена?

— Я впізнала її голос.

— Що вона сказала?

Ліка підняла на нього очі.

— «Не повертайся сама».

У кімнаті стало тихо.

Каель зробив крок усередину.

— Щось ще?

— Так.

Ліка ковтнула.

— Вона сказала, що вони вже знають, де я.

Каель повільно стиснув щелепу.

— Отже, почалося.

— Що почалося? — різко запитала Ліка.

Він не відповів.

— Каелю.

— Я ще не знаю напевно.

— Тоді скажи те, що знаєш.

Каель подивився на неї.

У його чорних очах на мить промайнула тривога.

— Якщо твоя мітка справді пов'язана з порталами, то видіння могло бути не просто спогадом.

— А чим?

— Попередженням.

Ліка відчула, як по спині пробіг холод.

— Тобто мама могла знати, що я її побачу?

— Можливо.

— Але як?

Каель похитав головою.

— Саме це нам і потрібно з'ясувати.

Елін схрестила руки на грудях.

— І я так розумію, завтра ми знову ліземо туди, куди нам категорично заборонено?

Ліка подивилася на неї.

— А коли ми робили інакше?

— Справді.

Каель ледь усміхнувся.

Але усмішка зникла так само швидко.

Бо в ту мить десь у замку пролунав дзвін.

Один удар.

Потім другий.

Третій.

Ліка насупилася.

— Зараз же ніч.

Каель повільно повернув голову до дверей.

— Це не звичайний дзвін.

Пролунав четвертий удар.

А потім замок освітила бліда блакитна хвиля.

Мітка на зап'ясті Ліки знову спалахнула.

— Що відбувається?.. — прошепотіла Елін.

Каель різко підійшов до вікна.

Внизу, у дворі Академії, одне за одним почали спалахувати магічні ліхтарі.

Але світло було не золотим, як завжди.

Воно було синім.

Таким самим, як світло навколо магії Ліки.

Каель повернувся.

— Вони знайшли тебе.

За кілька хвилин коридори Академії вже наповнилися учнями.

Двері кімнат відчинялися одна за одною.

Хтось сонно виглядав назовні.

Хтось перелякано запитував, що сталося.

Викладачі швидко прямували сходами вниз.

Ліка, Елін і Каель вийшли з кімнати разом.

— Залишайся між нами, — тихо сказав Каель.

Ліка глянула на нього.

— Це наказ?

— Порада.

— А якщо я не послухаю?

— Тоді я все одно буду поруч.

Ліка хотіла щось відповісти, але не встигла.

У кінці коридору з'явилася професор Селеста.

Вона йшла швидко, майже бігла.

Побачивши Ліку, зупинилася.

Її погляд одразу впав на зап'ястя дівчини.

— Вона знову активувалася?

Ліка кивнула.

— Так.

Професор зблідла.

— Усі назад до кімнат.

— Але що сталося? — запитала Елін.

— Зараз.

— Професоре, — втрутився Каель, — це пов'язано з нею?

Селеста кілька секунд дивилася на нього.

— Так.

Ліка відчула, як усередині все стиснулося.

— Що відбувається?

Професор підійшла ближче.

— Східна вежа.

— Що з нею?

— Вона відкрилася.

Ліка завмерла.

Вона одразу згадала Даріана.

Ту стару кімнату.

Двері.

Книгу.

І слова, які вони тоді прочитали.

«Не довіряйте тому, хто відкриє вам двері до архівів».

— Хто там? — запитала Ліка.

Професор не відповіла.

— Даріан? — тихо сказала вона.

Селеста різко подивилася на неї.

Цього було достатньо.