Розділ 23. Пробудження

Наступного ранку Ліка прокинулася ще до дзвонів.

Вона кілька секунд лежала із заплющеними очима, слухаючи тишу.

За вікном шумів вітер. Десь далеко перегукувалися птахи, а з подвір'я долинав приглушений сміх учнів.

На диво, їй не хотілося назад у свій світ.

Принаймні не цієї миті.

Ліка сіла на ліжку й подивилася на свою руку.

На зап'ясті нічого не було.

Та вона вже знала: це ненадовго.

— Ти знову дивишся на мітку? — сонно запитала Елін.

Ліка здригнулася.

— Ти прокинулася?

— Через тебе.

— Вибач.

Елін сіла й поправила довге кучеряве волосся, яке за ніч остаточно перетворилося на безлад.

— Вона зникла?

— Так.

— А коли вона з'являється?

Ліка знизала плечима.

— Коли хоче.

Вона помовчала.

— Іноді мені здається, що вона реагує на магію.

— Може, так і є.

Ліка подивилася у вікно.

— Учора професор Селеста сказала, що моя магія прокидається.

— Ти боїшся?

— Трохи.

— А я думала, ти нічого не боїшся.

Ліка усміхнулася.

— Я просто добре це приховую.

Після сніданку вони вирушили на практичне заняття.

Цього разу Ліка вже знала, чого чекати.

Принаймні вона так думала.

Професор Селеста поставила перед учнями маленькі скляні посудини.

У кожній плавала крапля води.

— Сьогодні ми вчимося керувати стихією, — сказала вона. — Не створювати її. Відчувати.

Учні один за одним піднімали руки.

Краплі води починали рухатися.

Одна перетворювалася на маленьку кулю.

Інша оберталася навколо пальців.

Ліка дивилася на свою.

Нічого.

— Не поспішай, — сказала професор.

Ліка заплющила очі.

Спочатку вона почула тільки тишу.

Потім — воду.

Ніби десь дуже далеко шумів дощ.

Вона простягнула руку.

Крапля здригнулася.

Піднялася.

Ліка усміхнулася.

А потім крапля вибухнула.

На всіх навколо полетів холодний дощ.

— Ой.

У класі запала тиша.

Елін витерла воду з обличчя.

— Ти могла просто сказати, що хочеш нас освіжити.

— Я не хотіла!

Декілька учнів засміялися.

А професор Селеста не сміялася.

Вона дивилася на Ліку дуже уважно.

— Ще раз.

— Може, не треба?

— Треба.

Ліка зітхнула.

Вона знову простягнула руку.

Цього разу вода піднялася повільно.

Крапля зависла в повітрі.

Навколо неї почало мерехтіти дивне блакитне світло.

Професор різко зробила крок уперед.

— Припини.

Ліка одразу опустила руку.

Крапля впала назад у посудину.

— Що це було?

Професор мовчала.

— Професоре?

— Ти нічого не відчула?

Ліка замислилася.

— Ні.

Вона збрехала.

Бо на одну коротку мить їй здалося, що вона знову чує голос.

«Ще трохи...»

Після заняття професор Селеста попросила Ліку залишитися.

Елін чекала в коридорі.

— Ти впевнена, що все нормально? — запитала вона.

— Так.

— Якщо тебе не буде через десять хвилин, я повернуся.

— А якщо через двадцять?

— Тоді візьму Каеля.

Ліка засміялася.

— Домовилися.

Вона зайшла назад до аудиторії.

Професор стояла біля вікна.

— Сідай.

Ліка сіла.

— Ви хочете поговорити про мою магію?

— Не зовсім.

Професор відкрила стару книгу.

На її сторінках були зображені різні магічні здібності.

— У кожного мага є власний магічний слід.

— Слід?

— Відбиток енергії. Його неможливо підробити.

Вона перегорнула сторінку.

— Але твій слід...

Професор замовкла.

— Що?

— Він не належить цьому світу.

Ліка відчула, як усередині все похололо.

— Що це означає?

— Я ще не знаю.

— А можна дізнатися?

— Саме тому я хочу, щоб ти приходила сюди після занять.

Ліка підняла брову.

— Ви хочете мене навчати?

— Так.

— А якщо я знову щось вибухну?

— Тоді будемо вчитися не вибухати.

Ліка посміхнулася.

— Звучить справедливо.

Професор закрила книгу.

— Але є ще дещо.

— Що?

— Твоя мітка.

Ліка завмерла.

— Ви її бачили?

— Ні.

— Тоді звідки...

— Я відчуваю її.

Ліка повільно закотила рукав.

На шкірі нічого не було.

— Вона зараз зникла.

— Я знаю.

Професор подивилася їй прямо в очі.

— Але вона не зникла насправді.

Увечері Ліка повернулася до гуртожитку.

Елін сиділа біля вікна з книжкою.

— Ну?

— Мене взяли на додаткові заняття.

— Це добре?

— Не знаю.

Ліка сіла поруч.

— Професор сказала, що моя магія не належить цьому світу.

Елін повільно закрила книгу.

— Що?

— Саме так.

— Тобто...

— Тобто я ще більш дивна, ніж думала.

Елін нічого не відповіла.

Раптом Ліка відчула пекучий біль у зап'ясті.

Вона схопилася за руку.

— Ліко?

На шкірі почав проступати знак.

Блакитне світло розтікалося по лініях мітки.

А потім перед очима Ліки з'явилося видіння.

Вона стояла посеред темного лісу.

Перед нею був портал.

По той бік вона побачила знайому вулицю.

Її місто.

Її світ.

І на іншому боці порталу стояла жінка.

Ліка не бачила її обличчя.

Але голос...

Цей голос вона знала.

— Ліко...

Вона зробила крок уперед.

— Мамо?

Жінка простягнула руку.

— Не повертайся сама.

Ліка застигла.

— Чому?

Жінка озирнулася.

За її спиною стояла темна постать.

— Бо вони вже знають, де ти.

Видіння обірвалося.

Ліка різко розплющила очі.

Вона важко дихала.

Елін стояла поруч.

— Що ти бачила?

Ліка подивилася на неї.

На її очах блищали сльози.

— Мою маму.

Вона стиснула руку.

Мітка все ще світилася.

— Вона жива.

Елін обійняла її.

А за вікном Академії на мить спалахнуло блакитне світло.