Розділ 22. Перший день

Таємний прохід за спиною закрився майже беззвучно.

Ліка ще кілька секунд стояла в темряві, намагаючись звикнути до тиші.

Вони з Каелем та Елін опинилися у вузькому кам'яному коридорі, освітленому лише маленькими блакитними вогниками, що плавали під стелею.

— І куди тепер? — прошепотіла Елін.

Даріан ішов попереду.

— До гуртожитку.

— Ти знаєш дорогу?

— Знаю.

Ліка скептично подивилася на нього.

— Сподіваюся, цього разу ти не заведеш нас у підземелля.

Даріан ледь усміхнувся.

— Якщо поведу вас у підземелля, ти це зрозумієш.

— Дуже заспокоїв.

Каель тихо засміявся.

Через кілька хвилин коридор закінчився гвинтовими сходами. Вони піднялися вгору й опинилися біля старих дверей.

Даріан зупинився.

— Далі самі.

— Ти не йдеш? — запитала Ліка.

— Ні.

— Чому?

— Бо якщо вас побачать зі мною, питань буде більше.

Каель нахмурився.

— А якщо ти зникнеш?

— Тоді вам доведеться шукати мене.

Даріан подивився на Ліку.

— І пам'ятай: не кожен, хто посміхається тобі в Академії, бажає тобі добра.

— Це я вже зрозуміла.

— Особливо не довіряй тим, хто знає про твою мітку.

Ліка хотіла щось запитати, але Даріан уже відступив у темряву.

За секунду його не стало.

— Ненавиджу, коли люди так роблять, — пробурмотіла Ліка.

— Що саме?

— Кажуть щось загадкове й зникають, перш ніж можна поставити нормальне питання.

Елін тихо засміялася.

— Ходімо вже.

Дорога до гуртожитку виявилася довшою, ніж Ліка очікувала.

Академія вночі була величезною.

Коридори змінювалися один за одним: то вузькі, то просторі, з високими арками й величезними вікнами.

На стінах висіли портрети стародавніх магів.

Деякі спали.

Деякі тихо розмовляли між собою.

А один старий чарівник навіть невдоволено глянув на них поверх окулярів.

— Ви знаєте, котра година?

Ліка зупинилася.

— Ви зараз серйозно?

Портрет насупився.

— Перша година ночі.

— Ви ж намальовані.

— І що?

— Нічого. Просто... ладно.

Каель прикрив усмішку.

Нарешті вони дісталися Вежі Семи Зірок.

Коли двері їхньої кімнати зачинилися, Ліка скинула плащ просто на підлогу.

— Все.

Вона впала на ліжко.

— Я більше нікуди не йду.

Елін зняла чоботи.

— Навіть якщо завтра заняття?

Ліка повільно підняла голову.

— Що?

— Завтра починається навчання.

— Я забула.

Каель, який стояв біля дверей, усміхнувся.

— О сьомій ранку.

— Сьомій?!

— Так.

Ліка схопила подушку.

— Я передумала. Я повертаюся додому.

— Твій дім в іншому світі, — нагадав Каель.

Ліка подивилася на нього.

— Це був жарт.

— Я знаю.

Він вийшов.

Ліка глянула на Елін.

— Він завжди такий?

— Який?

— Нормальний.

Елін засміялася.

— Ти до нього звикнеш.

Ліка лягла.

— Це ще питання.

Ранок настав занадто швидко.

Сім дзвонів Академії загриміли над замком, і Ліка підскочила на ліжку.

— Що це?!

Елін сонно підняла голову.

— Ранок.

— Я ненавиджу цей світ.

— Ти вчора казала, що тобі подобається Академія.

— Академія подобається. Її ранки — ні.

Елін засміялася.

Через пів години вони вже були готові.

Шкільна форма Академії виявилася набагато красивішою, ніж Ліка очікувала.

Темні штани, світла сорочка, жилет із тонкою срібною вишивкою та короткий плащ.

На грудях кожного учня був герб його факультету.

У Елін — блакитний знак.

У Ліки ж залишався простий срібний символ Академії.

Без факультету.

Без кольору.

Вона торкнулася його пальцями.

— Дивно виглядає.

— Ти особлива, — сказала Елін.

— Я б воліла бути особливою після сніданку.

Вони вийшли з кімнати.

Через кілька хвилин зрозуміли, що заблукали.

— Ми вже тут були, — сказала Ліка.

— Можливо.

— Ні, точно.

Вони повернули назад.

Через кілька хвилин знову опинилися біля тих самих дверей.

Ліка подивилася на Елін.

— Академія нас не відпускає.

— Може, вона хоче, щоб ми залишилися.

— Тоді нехай хоча б нагодує.

На стіні раптом засвітився срібний знак.

Під ним з'явився напис:

«Їдальня — три поверхи вниз».

Ліка витріщилася на нього.

— Вона нас почула.

— Схоже на те.

— Нарешті хтось тут працює на совість.

Їдальня Академії була величезною.

Стеля нагадувала нічне небо.

Сотні маленьких світлячків плавали над столами, а довгі столи були заставлені їжею.

На одному боці лежали свіжі фрукти, випічка та сир.

На іншому — гарячі страви, супи й м'ясо.

— Я вже люблю це місце, — сказала Ліка.

— А я думала, ти ненавидиш Академію.

— Я змінила думку.

Після сніданку почалися заняття.

Першою була теорія магії.

Аудиторія нагадувала невеликий амфітеатр.

На стінах висіли старовинні карти магічних земель, портрети відомих чарівників і схеми заклинань.

Перед класом стояла професор Селеста.

Висока жінка з довгим темним волоссям і холодними сірими очима.

— Магія — це не сила, — сказала вона.

На її долоні спалахнув маленький вогник.

Вогник перетворився на метелика.

— Магія — це контроль.

Метелик пролетів над головами учнів і сів Ліці на плече.

Вона подивилася на нього.

— Чому саме я?

Клас засміявся.

Професор Селеста ледь усміхнулася.

— Можливо, він відчув у вас щось незвичайне.

— Мені здається, він просто заблукав.

Елін тихо засміялася.

Професор уважно подивилася на Ліку.

— Ви та сама учениця, яку не зміг визначити Визначальний Кристал?

— На жаль, так.

— На щастя, — поправила професор.

Ліка підняла брову.

— Для кого?

Кілька учнів засміялися.

Навіть професор ледь усміхнулася.