Розділ 18. Спів Срібного Лісу

Вона була такою густою, що Ліці здалося, ніби навіть її власне дихання звучить надто голосно.

Ніхто не рушив із місця.

Каель стояв попереду, стискаючи руків'я меча. Його плечі напружилися, а погляд безперервно ковзав між сріблястими стовбурами дерев.

Елін мовчки обійняла себе руками.

Ліка перевела погляд із одного на іншу.

— Це була... людина?

Ніхто не відповів.

Лише за кілька секунд Каель повільно опустив меч.

— Поки що ми в безпеці.

— «Поки що» мені зовсім не подобається, — пробурмотіла Ліка.

Вона озирнулася.

Ліс був прекрасним.

Промені сонця проникали крізь срібне листя, малюючи на землі золотаві візерунки. Між корінням росли невеликі сині квіти, що ледь помітно світилися. Над ними літали прозорі метелики з крилами, схожими на тонке скло.

Якби не моторошна тиша, це місце можна було б назвати найкрасивішим куточком Еларії.

— Чому його називають Срібним? — тихо запитала Ліка, бажаючи хоч трохи розрядити напругу.

Каель, не відводячи погляду від дерев, відповів:

— За легендою, багато століть тому тут упала зірка.

— Справжня?

— Так кажуть.

— І що сталося?

Цього разу відповіла Елін.

— Там, де вона торкнулася землі, виросло перше дерево зі срібною корою. Згодом їх ставало дедалі більше, поки не з'явився весь цей ліс.

Ліка торкнулася долонею найближчого стовбура.

Кора була прохолодною й дивно гладенькою.

На мить їй здалося, що під пальцями вона відчула слабке тремтіння.

Наче дерево дихало.

Вона швидко відсмикнула руку.

— Воно... живе?

Каель нарешті повернувся до неї.

— Усі ліси живі.

— Я не про це.

— І я теж.

Його відповідь прозвучала так серйозно, що Ліка вже не зрозуміла, жартує він чи ні.

Вона закусила губу й знову подивилася на дерево.

— Добре... Я більше не буду торкатися того, що може виявитися старшим за всю історію людства.

Елін усміхнулася.

Навіть Каель ледве помітно смикнув кутиком губ.

Дорога вела дедалі глибше.

Подекуди коріння старезних дерев виступало просто на стежку, змушуючи коней ступати повільніше.

Повітря стало прохолодним.

Запах хвої змішався з ароматом диких трав і вологого моху.

Час від часу між деревами промайнули дивні істоти.

Маленьке звірятко з пухнастим хвостом, схожим на білу хмаринку.

Пара сріблястих лисиць, які уважно спостерігали за мандрівниками, але не тікали.

На високій гілці сидів величезний птах із темно-синім пір'ям і золотими очима.

— Він стежить за нами, — тихо сказала Ліка.

— Ні, — відповів Каель. — Він стежить за лісом.

— Є різниця?

— Велика.

Ліка зітхнула.

— Я вже зрозуміла, що в Еларії на будь-яке просте питання існує дуже загадкова відповідь.

Елін тихенько засміялася.

— Не ображайся на нього. Він майже все життя провів серед воїнів.

— Це багато чого пояснює.

Каель удав, що не почув.

Проте цього разу на його обличчі промайнула справжня усмішка.

Ліка помітила її.

І сама не зрозуміла, чому від цього їй стало тепліше.

Попереду між деревами промайнула кам'яна арка, майже повністю оплетена срібними ліанами.

Каель різко зупинив коня.

— Злазимо.

— Чому?

— Далі починається Стежка Відлуння.

— І що в ній особливого?

Каель подивився на темний прохід під аркою.

— З цього місця починаються легенди.

Ліка відчула, як серце забилося швидше.

Вона ще не знала, що саме за цією аркою їх чекатиме перше справжнє випробування.

Перш ніж вони ступили під кам'яну арку, Каель підняв руку, наказуючи всім зупинитися.
— Далі говоритимемо лише пошепки, — промовив він так тихо, що його голос майже розчинився в повітрі. — І що б ви не почули, не сходьте зі стежки. Не женіться за голосами. Не озирайтеся, якщо вам здасться, що вас хтось кличе.
Ліка склала руки на грудях.
— Чесно кажучи, після такого попередження мені вже зовсім не хочеться туди йти.
— Це добре, — відповів Каель. — Страх іноді рятує життя.
— А оптимізм?
— Оптимізм допомагає після того, як небезпека минула.
— Ну, хоч щось.
Елін тихо засміялася, але сміх швидко стих, коли вони ступили під арку.
Повітря одразу змінилося.
Стало прохолоднішим, важчим, ніби сам ліс затримував подих. Сонячне світло майже не проникало крізь густе сріблясте листя. Землю вкривав густий смарагдовий мох, такий м'який, що кроків майже не було чути.
Ліка несвідомо закусила нижню губу.
Їй здалося, що дерева стали ближчими.
Ніби вони повільно нахилялися над вузькою стежкою, спостерігаючи за непроханими гостями.
Вона поклала долоню на шию Буревія.
Кінь був напружений. Його вуха постійно рухалися, а великі карі очі насторожено вдивлялися між деревами.
— Спокійно, друже... — прошепотіла вона.
Буревій тихо фиркнув, але не заспокоївся.
Минуло кілька хвилин.
Єдиними звуками були приглушене цокання копит і легке поскрипування сідел.
І раптом...
— Ліко...
Вона різко підняла голову.
Голос.
Тихий.
Знайомий.
До болю рідний.
Серце на мить завмерло.
«Ні...»
— Ліко, доню...
Мамин голос.
Він був таким справжнім, що на очі миттєво навернулися сльози.
Їй захотілося повернути голову.
Зробити лише один крок убік.
Переконатися, що це не сон.
Але в пам'яті одразу спливли слова Каеля:
«Не сходьте зі стежки.»
Ліка міцніше стиснула поводи.
— Це не справжнє... — прошепотіла вона сама до себе. — Це не мама...
Голос лунав знову.
Лагідний.
Тривожний.
Наче мама шукала її серед дерев.
Ліка заплющила очі лише на мить.
Її серце розривалося між бажанням побігти на цей голос і розумінням, що це пастка.
Раптом поруч пролунав тихий голос Елін:
— Ліко...
Вона розплющила очі.
Елін зблідла. Її пальці тремтіли, а погляд був прикутий кудись у глибину лісу.
— Ти теж... чуєш?
Ліка похитала головою.
— Я чую своє.
Елін опустила очі.
— Я... теж.
Попереду Каель не обертався.
Але Ліка помітила, як його права рука дедалі сильніше стискала руків'я меча.
Наче він теж із чимось боровся.
І вперше вона подумала, що найнебезпечнішим ворогом у цьому лісі можуть бути не чудовиська.
А спогади, які кожен носить у своєму серці.