Розділ 17. Дорога до невідомого

За високими вікнами палацу Еларії панувала тиша, порушувана лише далеким шумом фонтанів і тихим співом нічних птахів. Місяць повільно ковзав небом, сріблястим світлом заливаючи мармурові балкони, різьблені колони та величні сади, де вдень дзвеніли люмени.

Ліка не спала.

Вона лежала на широкому ліжку, дивлячись у стелю, і вкотре намагалася зрозуміти, як її життя могло так різко змінитися.

Ще зовсім недавно вона прокидалася у своїй квартирі в Україні, поспіхом збиралася у справах, пила чай, дивилася у вікно на знайомі вулиці.

Тепер же...

Тепер її кімнату освітлювали магічні кристали, що світилися м'яким золотавим світлом. На підвіконні росли дивні квіти, пелюстки яких повільно відкривалися лише вночі, а важкі оксамитові штори прикрашали срібні візерунки у вигляді дерев і зірок.

— От скажіть мені... — тихо пробурмотіла Ліка, дивлячись у стелю. — Невже не можна було потрапити у магічний світ десь після обіду? Обов'язково треба було перевернути все життя догори дриґом?

Відповіддю стала тиша.

Вона сумно всміхнулася.

Звичка говорити сама до себе нікуди не зникла.

Ліка підвелася з ліжка й підійшла до вікна.

Сад унизу здавався казковим.

Світлячки кружляли між деревами, а над ставком здіймався легкий туман, який переливався блакитними іскорками.

Вона притиснула долоню до холодного скла.

— Мамо... Цікаво, як ти там...

Перед очима промайнув образ рідного дому.

Кухня.

Улюблена чашка.

Запах свіжого чаю.

Тихий мамин голос.

У грудях неприємно защеміло.

— Я повернуся... Обов'язково повернуся.

На мить Ліка закусила нижню губу, як робила завжди, коли хвилювалася або намагалася знайти відповідь.

Але цього разу відповідь не приходила.

У двері тихо постукали.

— Ліко? Ти вже не спиш?

Це була Елін.

— Заходь!

Двері прочинилися, і до кімнати увійшла дівчина.

Її довге темне кучеряве волосся було заплетене в недбалу косу, а великі блакитні очі світилися сонною доброзичливістю.

У руках вона тримала невелику дерев'яну скриньку.

— Я подумала... ти, мабуть, теж не могла заснути.

Ліка усміхнулася.

— Це так помітно?

— Трохи.

Елін поставила скриньку на стіл і відкрила кришку.

Усередині лежали акуратно складені речі для подорожі: темно-зелений дорожній плащ, високі шкіряні чоботи, теплий шарф і невелика сумка через плече.

— Це все для мене?

— Так. У дорозі сукня буде незручною.

Ліка взяла плащ до рук.

Тканина була напрочуд м'якою, але водночас щільною.

— Красивий...

— Його шиють із тканини, яку просочують магією. Вона не промокає під дощем і добре зігріває.

— От би такі продавали в Україні...

Елін здивовано нахилила голову.

— У вас такого немає?

— У нас дощ теж є. А от чарівних плащів — ні.

Елін засміялася.

Її сміх був тихим і щирим, ніби дзюрчання струмка.

— Знаєш... — сказала вона трохи сором'язливо. — Я рада, що їду до Академії саме з тобою.

Ліка здивовано підняла очі.

— Справді?

— До сьогодні я майже ні з ким не дружила. Інші придворні дівчата вважали мене надто тихою.

— Дивні вони якісь.

— Чому?

— Бо я б таку подругу, як ти, нізащо не проміняла.

На щоках Елін з'явився легкий рум'янець.

— Дякую...

На кілька секунд у кімнаті запанувала затишна тиша.

За вікном небо почало світлішати.

Світанок був уже зовсім близько.

І разом із ним — нова сторінка їхньої історії.

У кімнаті ще кілька хвилин панувала приємна тиша.

Ліка мовчки складала речі до дорожньої сумки. Вона раз у раз зупинялася, розглядаючи незвичні предмети, які приготувала Елін.

Невелика срібна фляга.

Шкіряний мішечок із сушеними травами.

Компас, стрілка якого повільно світилася блакитним.

— Це теж магія? — із цікавістю запитала Ліка.

Елін кивнула.

— Так. Він завжди показує напрямок до найближчого безпечного поселення. Його видають усім, хто вирушає в далеку дорогу.

— Оце я розумію! Нам би такі у моєму світі. Ніяких навігаторів не треба.

— А що таке... навігатор?

Ліка на мить задумалася.

— Ну... така штука, яка показує дорогу.

Елін широко розплющила очі.

— То у вас теж є магічні речі?

Ліка засміялася.

— Ні. У нас це працює трохи інакше. Без магії.

— Дивний у тебе світ.

— Згодна. Особливо коли вранці треба їхати в переповненому транспорті.

Елін не зрозуміла останніх слів, але ввічливо усміхнулася.

Ліка лише похитала головою.

— Колись розповім тобі. Думаю, ти дуже здивуєшся.

Елін акуратно закрила скриньку.

— До речі… я дещо принесла.

Вона дістала невеликий згорток із білої тканини.

— Що це?

— Дорожні солодощі.

— Солодощі?

Ліка швидко розгорнула тканину.

Усередині лежали маленькі золотаві кульки, вкриті тоненьким шаром блискучої пудри.

Вони пахли медом, горіхами та чимось дуже схожим на ваніль.

— Виглядають неймовірно.

— Скуштуй.

Ліка обережно взяла одну кульку й поклала до рота.

Вона виявилася м'якою всередині, а солодкий смак миттєво розлився по всьому тілу.

— Ого…

Вона здивовано кліпнула.

— Я зараз чи то дуже голодна… чи це найсмачніше, що я їла за останній час.

Елін тихенько засміялася.

— Їх називають сонячними горішками. Кажуть, вони додають сил у дорозі.

— Якщо вони ще й настрій піднімають, то я вже їхня найбільша прихильниця.

Раптом у двері пролунали три короткі стуки.

Цього разу впевнені й чіткі.

Ліка переглянулася з Елін.

— Це точно Каель, — одночасно сказали вони.

Двері відчинилися.

На порозі стояв Каель.

На ньому вже не було одягу палацової варти.

Темний дорожній плащ спадав до самих чобіт, за спиною висів довгий меч, а на поясі були закріплені два кинджали.

Вигляд мав такий, ніби був готовий вирушити в дорогу ще годину тому.