Розділ 10. Новий початок

Ранок у палаці настав несподівано тихо.

Ліку розбудив не будильник і не шум машин за вікном, а спів дивовижних птахів.

Вона повільно розплющила очі.

Кілька секунд просто лежала, вдивляючись у стелю.

Потім різко сіла.

— Точно... Це не сон...

Вона підійшла до великого дзеркала.

І завмерла.

Звідти на неї дивилася молода дівчина років вісімнадцяти.

Довге хвилясте руде волосся спадало майже до талії. Після вчорашніх пригод воно ще трохи пушилося, ніби зовсім не хотіло слухатися господині.

Яскраво-зелені очі уважно вдивлялися у відображення.

На світлій шкірі розсипалися дрібні веснянки, які вона колись соромилася, але з роками навчилася любити.

Струнка фігура, трохи втомлений погляд і маленька зморшка між бровами, що завжди з'являлася, коли вона про щось напружено думала.

Ліка несвідомо закусила нижню губу.

— Ну що ж... Схоже, ти справді влипла.

У двері обережно постукали.

— Можна?

— Заходь!

До кімнати зайшла Елін.

Її довге темно-каштанове кучеряве волосся м'якими хвилями спадало на плечі, а великі блакитні очі світилися теплом і добротою.

У руках вона тримала кілька акуратно складених суконь.

— Доброго ранку.

— Доброго, — усміхнулася Ліка. — Ти сьогодні виглядаєш так, ніби зараз скажеш щось дуже важливе.

Елін тихенько засміялася.

— Майже вгадала.

Вона поклала сукні на ліжко.

— Король наказав підготувати тебе до подорожі.

— Уже?

— Через три дні ти вирушиш до Академії Арканум.

Ліка важко зітхнула.

— Невже навіть в іншому світі від навчання не сховаєшся?

— Повір, більшість учнів сказала б те саме.

— О, значить, у нас уже є щось спільне.

Елін усміхнулася.

— Є ще одна новина.

— Сподіваюся, хороша.

— Я теж їду до Академії.

Ліка широко розплющила очі.

— Справді?

— Так.

— Тобто я не буду там одна?

— Ні.

Ліка щиро усміхнулася.

— Це найкраща новина за останні кілька днів.

Елін трохи ніяково опустила очі.

— Якщо чесно... я теж хвилююся.

Ліка підійшла до неї.

— Тоді домовилися.

— Про що?

— Якщо одна з нас загубиться — друга піде шукати.

Елін засміялася.

— Домовилися.

Саме в цю мить у двері знову постукали.

— Заходьте, — гукнула Ліка.

На порозі стояв Каель.

Як завжди, спокійний і незворушний.

— Ваша Величність запрошує вас до саду.

— Знову серйозна розмова?

— Не зовсім.

— А що тоді?

Каель ледь усміхнувся.

— Сьогодні ти вперше побачиш магію Еларії не в книгах... а на власні очі.

Палацовий сад виявився ще прекраснішим, ніж Ліка могла уявити.

Щойно вона ступила на кам'яну стежку, легкий вітерець приніс аромат невідомих квітів.

Дерева навколо були незвичайними.

Одні світилися блакитним світлом, інші мали сріблясте листя, яке тихо дзвеніло, коли його торкався вітер.

Над клумбами літали крихітні створіння з прозорими крильцями, схожі на маленьких метеликів.

— Вони справжні? — пошепки запитала Ліка.

— Це люмени, — відповіла Елін. — Вони живляться магічним пилком і ніколи не завдають шкоди.

Один із них обережно сів Ліці на плече.

Вона завмерла.

— Я йому сподобалася?

— Схоже, так.

— Ну хоч хтось у цьому світі одразу мене прийняв.

Позаду почувся знайомий голос.

— Люмени добре відчувають серце людини.

Ліка озирнулася.

Король Альдаріан повільно йшов алеєю.

Поруч із ним крокував старий маг.

— Доброго ранку, Ваша Величносте, — привіталися Каель та Елін.

Ліка також трохи незграбно вклонилася.

— Починаю звикати до ваших правил.

Король усміхнувся.

— І досить швидко.

Вони рушили далі.

Невдовзі дерева розступилися.

Посеред величезної галявини височіло дерево, якого Ліка ще ніколи не бачила.

Його стовбур був настільки широкий, що його не змогли б обійняти й десятеро людей.

Кора переливалася сріблом.

Листя світилося м'яким золотавим сяйвом.

А між гілками повільно кружляли сотні світлячків.

Ліка завмерла.

— Воно... неймовірне...

— Це Дерево Життя, — тихо сказав король.

— Найдавніше дерево Еларії.

— Скільки йому років?

Король усміхнувся.

— Ніхто не знає.

Ліка підійшла ближче.

Їй здавалося, ніби дерево... дихає.

Вона несміливо простягнула руку.

— Можна?

— Якщо воно дозволить.

— Це як?

— Доторкнися.

Ліка обережно торкнулася теплої кори.

У ту ж мить золоте світло пробігло по всьому стовбуру.

Гілки тихо зашелестіли, хоча вітру не було.

Люмени здійнялися в повітря, утворивши навколо Ліки мерехтливе коло.

Елін затамувала подих.

Старий маг зблід.

Навіть Каель зробив крок уперед.

Ліка швидко прибрала руку.

— Я... щось не так зробила?

Король уважно дивився на дерево.

— Ні.

Його голос звучав спокійно, але в очах промайнуло здивування.

— Воно відповіло тобі.

— Дерево може відповідати?

— Лише дуже рідко.

Ліка розгублено подивилася на свої долоні.

— Слухай, якщо чесно, я вже починаю боятися до чогось торкатися.

Елін тихо засміялася.

— І правильно.

— Дякую за підтримку.

Раптом із верхівки дерева повільно опустився маленький золотий листок.

Він кружляв у повітрі, поки м'яко не ліг просто в долоню Ліки.

Усі мовчали.

Старий маг першим порушив тишу.

— За легендами... Дерево Життя ніколи не дарує свої листки випадковим людям.

Ліка підняла очі.

— Знову загадки?

Король усміхнувся.

— Здається, Еларія сама вирішила познайомитися з тобою.

Ліка подивилася на золотий листок.

І вперше за весь час відчула дивне тепло.

Ніби цей світ... починав приймати її.