Розділ 6. Перша ніч у палаці

Коли розмова добігла кінця, король Альдаріан підвівся.

— Ліко, сьогодні ти наша гостя. Відпочинь. Завтра на тебе чекає багато запитань... і, сподіваюся, кілька відповідей.

Ліка усміхнулася.

— Дякую... Ваша Величносте.

— Називай мене просто «Ваша Величність». До «дякую» я вже звик.

— Домовилися.

Король ледь усміхнувся.

— Каелю, проведи її.

— Так, Ваша Величносте.

Коридори палацу здавалися нескінченними.

По стінах мерехтіли магічні ліхтарі, а з високих вікон відкривався краєвид на вечірню Еларію. Вогники міста нагадували зорі, що опустилися на землю.

— У вас навіть ночі красиві, — тихо сказала Ліка.

— Звикнеш.

— А ти на будь-яке запитання відповідаєш одним словом?

— Майже.

— Це, мабуть, дуже економить час.

Каель удав, що не почув.

Вони зупинилися біля різьблених дерев'яних дверей.

— Це твоя кімната.

Ліка несміливо зайшла всередину.

Кімната була затишною. Велике ліжко з балдахіном, книжкові полиці, камін, що горів без дров, і високе дзеркало в срібній рамі.

— Ого... Така кімната більша за мою квартиру.

Каель здивовано подивився на неї.

— Квартира?

— Е-е... Довга історія.

Він лише кивнув.

— Якщо тобі щось знадобиться, поклич служницю.

— А як?

— Просто скажи: «Мені потрібна допомога».

— І що, вона чарівним способом з'явиться?

— Так.

Ліка кліпнула.

— Я жартувала...

— А я ні.

Каель розвернувся, щоб піти.

— Стій!

Він озирнувся.

— Дякую.

— За що?

— За те, що не залишив мене в лісі.

Він кілька секунд мовчав.

— На моєму місці так вчинив би кожен.

— Не кожен.

Їхні погляди зустрілися.

Каель ледь кивнув і тихо зачинив двері.

У кімнаті запанувала тиша.

Ліка повільно підійшла до дзеркала.

На неї дивилася вісімнадцятирічна дівчина з довгим хвилястим рудим волоссям, яке після всіх пригод було трохи розкуйовджене. Зелені очі, яскраві й допитливі, зараз здавалися втомленими. На світлій шкірі розсипалися дрібні веснянки, а на щоках ще залишилися сліди дорожнього пилу.

Вона поправила волосся, уважно вдивляючись у своє відображення.

— Ну що, Ліко... — тихо промовила вона й, замислившись, звично закусила нижню губу. — Учора ти була звичайною дівчиною з України. А сьогодні живеш у магічному палаці.

Вона криво всміхнулася.

— Якщо це сон... то він надто реалістичний.

Усмішка повільно згасла.

Ліка сіла на край ліжка й дістала з кишені маленьку резинку для волосся — ту саму, яку завжди носила із собою.

Звичайна дрібничка.

Але зараз вона нагадала їй про дім.

— Мамо... — ледь чутно прошепотіла вона.

За вікном яскраво світили три місяці Еларії.

І вперше за весь день Ліка дозволила собі заплакати.