Розділ 4. Палац семи веж

Вулиці Еларії вражали Ліку на кожному кроці.

Вона повертала голову то в один, то в інший бік, боячись пропустити хоч щось.

Над головою неспішно пропливали невеликі повітряні човни, що рухалися без коней і без крил. На площі чарівник одним помахом руки створював кольорових птахів зі світла, а діти зі сміхом намагалися їх упіймати.

— Це... неймовірно...

— Не відставай, — спокійно сказав Каель.

— Та як тут не відставати? У вас навіть ліхтарі світяться самі!

— Бо вони магічні.

— А я вже думала, що їх щовечора запалює дуже працьовитий дідусь.

Каель мовчки глянув на неї.

— Що?

— Нічого.

— От і добре.

Ліка усміхнулася сама до себе.

«Здається, його можна дратувати нескінченно...»

Вони звернули на широку дорогу, вимощену білим каменем.

Попереду здіймався палац.

Він був величезний.

Сім високих веж торкалися хмар, а їхні шпилі мерехтіли кристалами, що переливалися всіма барвами веселки. Фонтани біля входу несли не воду, а сріблясте світло, яке м'яко розчинялося в повітрі.

Ліка завмерла.

— Це... справжній палац?

— Так.

— І тут живе король?

— Так.

— А він не кусається?

Каель уперше за весь час тихо фиркнув.

— Якщо не будеш багато говорити — ні.

— Уже пізно.

На широких сходах їх зустріли двоє гвардійців у срібних обладунках.

Вони одночасно схилили голови.

— Командире Каелю.

— Його Величність уже чекає, — сказав один із них.

Ліка ковтнула.

— Він... знає, що я тут?

— Знає.

— І давно?

— Відтоді, як ти з'явилася в Еларії.

— Це як узагалі можливо?

— Скоро дізнаєшся.

Величезні двері повільно відчинилися.

Ліка зробила крок усередину.

Усередині палац був ще прекрасніший.

Високі колони, оздоблені золотими рунами, кришталеві люстри, що світилися без свічок, і довгі вітражі, на яких були зображені дракони, маги та сім загадкових кристалів.

— Вау... — тільки й змогла прошепотіти вона.

Каель краєм ока глянув на її захоплене обличчя.

Він бачив цей палац тисячі разів.

Але вперше подумав, що, можливо, Еларія справді прекрасна.

Попереду відчинилися ще одні двері.

За ними чекала тронна зала.

І людина, яка знала про Ліку набагато більше, ніж вона сама...

Важкі дубові двері повільно відчинилися.

Ліка мимоволі затримала подих.

Перед нею простяглася величезна тронна зала.

Підлога була викладена білим мармуром із золотими прожилками, а висока стеля губилася десь у напівтемряві. Уздовж стін височіли колони, оповиті срібними рунами, які м'яко світилися. Крізь кольорові вітражі падало сонячне світло, розфарбовуючи залу в сині, золоті та пурпурові барви.

По обидва боки стояли придворні.

Маги в темно-синіх мантіях.

Лицарі у срібних обладунках.

Радники в дорогому вбранні.

Усі одночасно повернули голови.

Погляди були прикуті лише до однієї людини.

До Ліки.

— Чому вони так на мене дивляться?.. — тихо прошепотіла вона.

— Бо вони ніколи не бачили людини з іншого світу, — спокійно відповів Каель.

— Чудово... Я й тут примудрилася стати місцевою сенсацією.

Каель ледь посміхнувся.

— Схоже, так.

У кінці зали, на високому помості, стояв трон із білого каменю.

На ньому сидів чоловік у довгому білому плащі, оздобленому золотими візерунками.

Його сріблясте волосся спадало на плечі, а блакитні очі були спокійними й уважними.

На голові виблискувала корона із семи різнокольорових кристалів.

У залі панувала така тиша, що було чути лише кроки Ліки.

Каель зупинився.

І схилив голову.

— Ваша Величносте.

Ліка розгубилася.

«Напевно, теж треба вклонитися...»

Вона незграбно присіла, ледь не втративши рівновагу.

Кілька придворних тихо усміхнулися.

— Ой... — пробурмотіла вона. — З першого разу не вийшло.

На мить у залі стало ще тихіше.

А тоді...

Король усміхнувся.

Не зверхньо.

Не насмішкувато.

Щиро.

Він повільно підвівся з трону.

По рядах придворних прокотився здивований шепіт.

— Король підвівся...

— Такого не було багато років...

Навіть Каель на мить здивовано підняв очі.

Король повільно спустився сходами.

Його погляд був прикутий до Ліки.

Вона відчула, як серце почало битися швидше.

Він зупинився просто перед нею.

Декілька секунд уважно дивився їй у вічі.

Потім тихо промовив:

— Нарешті...

Ліка розгублено кліпнула.

— Перепрошую?..

— Ми чекали на тебе дуже давно, Ліко.

Вона відступила на крок.

— Звідки... ви знаєте моє ім'я?

Король не відповів одразу.

Натомість він перевів погляд на Каеля.

— Дякую. Ти виконав свій обов'язок.

Каель схилив голову.

— Це була випадковість, Ваша Величносте.

— Ні, Каелю.

Король спокійно похитав головою.

— У цьому світі випадковостей майже не буває.

Ліка вже нічого не розуміла.

— Може, хтось нарешті пояснить, що тут відбувається? Бо я почуваюся так, ніби всі прочитали книгу, а мені дали тільки останню сторінку.

У залі запанувала тиша.

А потім...

Король тихо засміявся.

Придворні завмерли.

Вони ніколи не бачили, щоб хтось говорив із правителем настільки прямо.

— Ти дуже схожа на ту, про яку писало пророцтво, — сказав він.

— Сподіваюся, там не написано, що я маю рятувати світ уже сьогодні, — буркнула Ліка.

Каель ледь помітно похитав головою.

«Вона або дуже смілива... або зовсім не розуміє, де опинилася.»

Король усміхнувся ще ширше.

— Ні. Сьогодні я лише хочу почути твою історію.

І саме в цю мить великий кристал під стелею тронної зали раптово спалахнув яскравим золотим світлом...

Кристал під самою стелею тронної зали раптом спалахнув яскравим золотим світлом.