Розділ 3. Незнайомець із тіней

«Найнебезпечніші люди — не ті, хто тримає меч, а ті, хто ховає свої почуття за холодним поглядом.»

Дорога до міста пролягала крізь високі пагорби та густі ліси. Сонце вже повільно хилилося до обрію, забарвлюючи небо в золотаві й багряні кольори.

Ліка мовчки йшла поруч із Каелем.

Час від часу вона нишком дивилася на нього.

Він був значно вищий за неї — майже на голову. Його довге чорне волосся спадало на плечі, а темний плащ приховував широкі плечі й міцну статуру. Попри поранення, він рухався так легко, ніби нічого не сталося.

«Він узагалі людина?..» — подумала Ліка.

Наче відчувши її погляд, Каель коротко озирнувся.

— Щось не так?

— Ні.

— Тоді чому дивишся?

Ліка зніяковіла.

— Просто...

Вона швидко відвела очі.

— Просто ніколи не бачила... таких людей.

У куточках його губ майже непомітно майнула усмішка.

— Повір, я теж.

— Це ще чому?

— Бо ніколи не зустрічав дівчат, які носять дивний одяг і говорять про світ, якого не існує.

— Він існує!

— Для тебе — можливо.

— Я не вигадую.

— Побачимо.

Ліка сердито схрестила руки.

— Ви страшенно дратуєте.

— Мені це часто кажуть.

Вона фиркнула.

— Самозакоханий.

— Обережніше зі словами.

— А то що?

Каель лише знизав плечима.

— Нічого.

Його спокій дратував її ще більше.

Вони йшли мовчки кілька хвилин.

Потім Ліка не витримала.

— Слухайте... тобто... Каелю.

— Що?

— Ви завжди такий похмурий?

Він задумався на мить.

— Майже.

— Це сумно.

— Це безпечніше.

Його голос звучав спокійно, але в ньому було щось таке, що змусило Ліку більше нічого не питати.

Вона знову подивилася на нього.

Тепер уже уважніше.

На його правій щоці ледь помітно тягнувся тонкий шрам. На шиї виднілися темні руни, які зникали під коміром сорочки. Вони були схожі на живі — час від часу слабко мерехтіли.

«Що він приховує?..»

Попереду здіймалися величезні мури Еларії.

Білий камінь виблискував у променях сонця, високі башти торкалися хмар, а над ними велично кружляли дракони.

Ліка зупинилася.

— Це... неймовірно...

Каель теж подивився на місто.

— Для тебе все лише починається.

Він не знав, що саме ці слова незабаром змінять не лише життя Ліки, а й долю всієї Еларії.

Вони мовчки рушили далі.

Чим ближче підходили до міста, тим більше людей траплялося на дорозі.

Одні вели навантажені вози, запряжені великими шестиногими тваринами з густою сріблястою шерстю. Інші їхали верхи на незнайомих Ліці створіннях, схожих на оленів із довгими вигнутими рогами.

Усі, хто проходив повз, з повагою схиляли голову перед Каелем.

— Доброї дороги, пане Каелю.

— Хай тіні вас оберігають.

— Вітаємо, командире.

Ліка здивовано переводила погляд з одного перехожого на іншого.

— Ви... важлива людина?

— Ні.

Вона скептично підняла брову.

— Серйозно?

— Я просто виконую свою роботу.

— Якщо це називається «просто», то я навіть не хочу знати, хто у вас тут важливий.

Каель нічого не відповів.

Попереду здіймалася величезна брама.

Вона була настільки високою, що її вершина губилася серед хмар. На білому камені були вирізьблені дракони, а між ними сяяли блакитні кристали.

Щойно вони наблизилися, важкі ворота почали повільно відчинятися самі.

Ліка здивовано зупинилася.

— Їх... ніхто не відкриває?

— Магія.

— Ви так спокійно про це говорите...

— Бо для нас це звично.

Вона лише похитала головою.

— Я, мабуть, ще довго до цього звикатиму.

За воротами відкривалося неймовірне місто.

Вулиці були вимощені світлим каменем, який м'яко світився з настанням сутінків. Уздовж дороги росли дерева з блакитним листям, а над дахами будинків літали маленькі крилаті створіння, схожі на світлячків.

На площі музиканти грали дивовижні мелодії на інструментах, яких Ліка ніколи не бачила.

У повітрі пахло свіжою випічкою, квітами та прянощами.

— Це... справді існує... — прошепотіла вона.

Каель краєм ока помітив її захоплення.

І вперше за довгий час відчув дивне бажання побачити Еларію очима людини, яка бачить її вперше.

Та його думки перервав різкий голос.

— Командире Каелю!

До них швидко підбіг молодий воїн у сріблястих обладунках.

Він різко зупинився, помітив Ліку, і його обличчя змінилося.

— Хто... вона?

— Поки що не знаю, — спокійно відповів Каель.

— Ви привели чужинку до столиці?

— Так.

Воїн помітно занервував.

— Король повинен негайно про це дізнатися.

Каель кивнув.

— Уже знає.

— Але...

— Наказ уже надійшов.

Ліку охопило тривожне відчуття.

— Який ще король?.. Я нічого не зробила.

Каель повернувся до неї.

Його погляд був незвично серйозним.

— Саме це ми й маємо з'ясувати.

— А якщо я просто хочу додому?

Він мовчав кілька секунд.

— Тоді я зроблю все можливе, щоб допомогти тобі.

Ліка здивовано подивилася на нього.

Це були перші по-справжньому добрі слова, які вона почула від нього.

Та Каель уже знову став таким самим холодним, як і раніше.

— Ходімо. Король чекати не любить.

Ліка глибоко вдихнула й зробила крок уперед.

Вона ще не знала, що зустріч із королем змінить усе.

І що вже цієї ночі вона почує пророцтво, яке переверне її життя вдруге.