Розділ 2. Портал

«Іноді новий світ народжується в ту саму мить, коли старий зникає.»

Свідомість поверталася повільно.

Спочатку Ліка почула дивний шум. Ніби тисячі листків шелестіли водночас, а десь удалині шумів водоспад.

Потім вона відчула прохолодну траву під долонями.

— Де я?..

Голос прозвучав хрипко.

Вона повільно розплющила очі.

Над нею простягалося безмежне небо.

Але воно було зовсім не таким, як на Землі.

Його вкривали три великі місяці.

Один — срібний.

Другий — блакитний.

Третій — ледь помітний, із золотавим сяйвом.

— Це... сон?

Ліка різко сіла.

Навколо неї шумів густий ліс.

Дерева здіймалися на десятки метрів угору, їхні стовбури світилися срібними прожилками, а між гілками літали маленькі світлячки, які залишали за собою золоті іскри.

Повітря пахло квітами, дощем і чимось невідомим.

Вона піднялася на ноги.

Телефон.

Його не було.

Сумка.

Зникла.

У кишені залишився лише маленький ключик від квартири.

— Ні... цього не може бути...

Ліка повільно озирнулася.

— Це якась постановка...

Її голос тремтів.

— Марина!..

Тиша.

— Мамо!

Лише луна.

Раптом десь далеко пролунав дивний рев.

Від нього затремтіла земля.

Ліка завмерла.

За деревами промайнула величезна темна тінь.

Потім ще одна.

Небо на мить затулили велетенські крила.

Дракон.

Її серце завмерло.

— Ні... драконів не існує...

Та істота видала могутній рик і зникла за вершинами дерев.

Ліка зробила кілька кроків назад.

І саме тоді почула тріск гілки.

Вона різко обернулася.

Між деревами майнула чиясь постать.

Висока.

У темному плащі.

Незнайомець стояв нерухомо, уважно дивлячись просто на неї.

Його обличчя ховалося в тіні.

Ліка зробила ще один крок назад.

— Хто ви?..

Відповіді не було.

Незнайомець повільно поклав руку на руків'я меча.

І зробив крок уперед...

Незнайомець зробив ще один крок уперед.

Його чорний плащ ледь ворухнувся від легкого подиху вітру. Сонячне світло майже не проникало крізь густе листя дерев, тому Ліка не могла як слід роздивитися його обличчя.

Вона лише бачила високий силует і довге темне волосся, що спадало на плечі.

Серце шалено калатало.

— Не підходьте! — голос Ліки тремтів, але вона змусила себе говорити впевнено.

Незнайомець мовчав.

Його погляд уважно ковзнув по її дивному одягу — світлих джинсах, кросівках і футболці з невеликим написом англійською мовою.

Такого в Еларії ніхто не носив.

«Хто вона?..» — майнула думка в його голові.

Не маг.

Не воїн.

Не жителька жодного з відомих королівств.

Але її поява посеред Забороненого лісу означала лише одне.

Портал відкрився.

Ліка зробила ще кілька кроків назад.

— Якщо це якийсь жарт... він зовсім не смішний...

П'ята зачепилася за коріння дерева, і вона мало не впала.

Незнайомець інстинктивно простягнув руку, щоб підтримати її.

— Не чіпайте мене! — вигукнула Ліка й різко відсмикнулася.

На мить між ними запанувала тиша.

— Хто ви? — тихо запитала вона.

Незнайомець нарешті заговорив.

Його голос був низьким і спокійним.

— Це я мав поставити тобі це запитання.

Ліка розгублено дивилася на нього.

— Я... я Ліка.

Він мовчав.

— Я не знаю, як сюди потрапила...

Жодної відповіді.

Лише уважний, холодний погляд.

— Це... Україна? Якийсь заповідник? Ви актор? Тут знімають кіно?

Незнайомець ледь насупився.

— Я не розумію половини слів, які ти говориш.

У Ліки похололо всередині.

— Як... не розумієте?

— Ти щойно назвала місце, якого не існує.

— Воно існує! Це моя країна!

Він зробив ще один крок.

— Усі брешуть, коли бояться.

— Я не брешу!

Їхні погляди зустрілися.

Уперше Ліка змогла роздивитися його обличчя.

Вольові риси, темне волосся, чорні, майже бездонні очі. Він здавався молодим, але водночас у його погляді читався досвід людини, яка бачила занадто багато.

Раптом він завмер.

Його погляд опустився на шию Ліки.

Там, під коміром футболки, ледь помітно спалахнув дивний срібний знак.

Лише на одну мить.

Але він його побачив.

Вираз його обличчя змінився.

«Неможливо...»

Саме так був описаний знак у стародавньому пророцтві.

Та перш ніж він встиг щось сказати, тишу розірвав моторошний виття.

Десь зовсім поруч.

Таке гучне, що навіть птахи зірвалися з дерев.

Незнайомець миттєво поклав руку на руків'я меча.

Його голос уперше став різким.

— Не рухайся.

— Що сталося?..

— Уже пізно...

Ліка ще не встигла нічого відповісти, як із густих кущів пролунав гучний тріск.

Потім ще один.

І ще.

Здавалося, ніби до них наближалося щось величезне.

Незнайомець одним рухом вихопив меч.

Його клинок спалахнув сріблясто-блакитним світлом, а по лезу побігли дивні руни.

— Стань за мою спину, — коротко наказав він.

— Що?..

— Зараз!

Ліка завмерла.

Вона не розуміла, що відбувається, але інстинкт підказував: треба слухатися.

Ледь вона зробила крок назад, як із темряви вискочила величезна істота.

Вона нагадувала вовка.

Але була майже вдвічі більшою за звичайного.

Її шерсть була чорною, немов ніч, очі світилися яскраво-червоним, а з пащі стікала темна густа слина.

За нею з'явилася друга.

Потім третя.

— Що... це таке?.. — ледве прошепотіла Ліка.

— Тіньові вовки, — тихо відповів незнайомець, не відводячи погляду від хижаків. — Вони полюють лише тоді, коли відчувають дуже сильну магію.

— Але... я не маг...

Він нічого не відповів.

Один із вовків гарчав, повільно обходячи їх колом.

Інші робили те саме.

Вони ніби чекали слушної миті.

Раптом ватажок кинувся вперед.