Розділ 1. Останній звичайний день

Теплі промені ранкового сонця пробивалися крізь тонкі білі фіранки, повільно заповнюючи кімнату золотавим світлом. За вікном співали птахи, а легкий літній вітер гойдав гілки старої яблуні.

Ліка неохоче розплющила очі.

— Ще п'ять хвилин… — пробурмотіла вона, сховавши обличчя в подушку.

Та телефон, який лежав на тумбочці, безжально задзвенів.

08:17

— Ну хто ж так рано телефонує…

На екрані висвітилися десятки повідомлень від подруги Марини.

«Ти ще спиш?»

«Не забудь, сьогодні о п'ятій зустрічаємося!»

«І не запізнюйся, як завжди!»

Ліка усміхнулася.

— Так, це точно Марина…

Вона підвелася з ліжка й підійшла до дзеркала.

Довге руде волосся безладно спадало на плечі, зелені очі ще були сонними, а на носі ледь помітно виднілися веснянки. Вона швидко зібрала волосся в хвіст і, накинувши легку футболку, спустилася на кухню.

— Доброго ранку, сонько, — усміхнулася мама, ставлячи на стіл гарячі млинці.

— Доброго.

— Знову всю ніч читала свої книжки про магію?

Ліка засміялася.

— Ну… може, зовсім трохи.

— Колись ти виростеш і перестанеш вірити в казки.

— А раптом вони справжні?

Мама лише похитала головою й усміхнулася.

— Мрійниця…

Ліка не знала, що саме ці слова ще не раз пролунають у її пам'яті.

Після сніданку вона вийшла з дому.

Літнє місто жило своїм звичним життям. Діти бігали у дворі, машини повільно рухалися дорогою, люди поспішали у своїх справах.

Усе було таким звичайним.

Таким знайомим.

Таким… останнім.

Ліка навіть не здогадувалася, що до заходу сонця її світ перестане існувати.

А десь далеко, за межами людського світу, у королівстві Еларія, стародавній портал, який не відкривався понад тисячу років, почав світитися м'яким срібним світлом…

…І хтось прошепотів:

— Вона повертається…

Ліка, звісно, не могла цього почути.

У цей самий момент вона неквапливо йшла знайомою вулицею, тримаючи в руці стаканчик холодної кави. Сонце вже хилилося до заходу, а місто жило своїм звичним життям. Хтось поспішав додому після роботи, діти сміялися на дитячому майданчику, а закохані пари прогулювалися алеями.

Після зустрічі з Мариною на душі було легко. Вони довго говорили про майбутнє, університет, подорожі та сміялися над старими шкільними історіями.

— Побачимося завтра! — крикнула Марина на прощання.

— Обов'язково! — усміхнулася Ліка, навіть не здогадуючись, що цього «завтра» для неї вже не буде.

Вона звернула на коротшу дорогу через старий парк. Тут було тихо. Лише шелест листя та спів птахів порушували вечірню тишу.

Раптом легкий вітер стих.

Настільки різко, що Ліка мимоволі зупинилася.

— Дивно…

Навіть листя на деревах завмерло, ніби час навколо на кілька секунд перестав існувати.

Десь далеко пролунав гуркіт грому.

Дівчина підняла голову.

Небо швидко темнішало, але це були не звичайні грозові хмари. Вони переливалися темно-фіолетовими й сріблястими відтінками, неначе всередині них ховалося живе світло.

Телефон у її руці раптом згас.

— Та невже батарея?..

Вона натиснула кнопку ввімкнення.

Нічого.

У цей момент по всьому тілу пробіг легкий холод.

Ліка озирнулася.

Парк був порожній.

Занадто порожній.

Ще хвилину тому тут гуляли люди, а тепер не було нікого.

Лише тиша.

Несподівано попереду щось спалахнуло.

Спочатку це був маленький срібний вогник.

Потім він почав рости, кружляючи в повітрі. Навколо нього закрутилися золоті й блакитні іскри, а трава під ногами засвітилася дивними символами.

— Що це?..

Ліка зробила кілька обережних кроків назад.

Її серце шалено калатало.

Повітря стало важким, ніби весь світ затамував подих.

І тоді вона почула голос.

Тихий.

Ледь чутний.

— Ліко…

Вона різко обернулася.

— Хто тут?

Ніхто не відповів.

Голос пролунав знову.

— Ми чекали на тебе…

Світло стало настільки яскравим, що довелося прикрити очі рукою.

Земля під ногами здригнулася.

Перед нею відкрився величезний сяючий портал, у глибині якого мерехтіли незнайомі зорі та силуети величних замків.

Ліка хотіла втекти.

Зробила крок назад.

Та раптом невідома сила потягнула її вперед.

— Ні!..

Її крик розчинився в сліпучому сяйві.

Світ перевернувся.

І настала темрява.