Розділ 62

Скай.

— Дякую, що прибули, графе Верію Фокс, — я ледь помітно кивнув рудоволосому чоловікові масивних розмірів, навмисно карбуючи кожне слово його повного імені.

Він ледь помітно напружився, але все ж із кам'яним виразом обличчя присів навпроти мене.

— Ваша Величносте, я гадав, що зараз ви захочете бути виключно зі своєю молодою дружиною, — Верій повільно оглянув мій кабінет. — Де ж вона? Якщо я не помиляюся, у вас зараз має тривати медовий місяць.

Увесь цей клятий медовий місяць я б не вагаючись проміняв на один-єдиний день, проведений поруч із Аделі.

Я змусив себе відкинути ці думки. Хоча б на цю розмову. Її не було поруч уже кілька днів, але я думав про неї з кожною хвилиною все більше й більше. Єдине, що бодай трохи тамувало цей пекучий біль у грудях — усвідомлення, що вона зараз у повній безпеці. Ерідан та Єва приглянуть за нею. А вже потім, коли я розберуся з цим кублом змій, я знайду її… і поверну назад. Чого б мені це не вартувало.

— Жінки… — я здався й ледь стиснув плечима, граючи роль розчарованого чоловіка. — Вони бувають надто норовливими. Тож ми вирішили трохи перенести наш медовий місяць.

Точніше, ми вирішили взагалі його не проводити.

— Я не смію вам вказувати, Ваша Величносте, але чи впевнені ви, що зробили справді правильний вибір? — Фокс запитав це надто гладко. Він явно не належить до тих людей, хто ставить необдумані запитання.

— Все частіше задумуюся над цим, — відповів я, озвучивши абсолютну правду. — Але Арію цілком можна зрозуміти: її батько трагічно помер зовсім нещодавно.

О, варто було мені торкнутися цієї теми, як фальшиво-кам'яне обличчя Фокса застигло.

— Це справді дуже сумно. Герцог Д’Орн був надзвичайно хорошою людиною, — із ледь прихованою посмішкою промовив цей мерзотник. — Передайте мої найглибші співчуття королеві.

І він ще мав делікатність сміятися мені в очі, знаючи, хто саме віддав наказ про це вбивство.

— Обов’язково передам, — я кивнув, відкинувшись на спинку крісла. — Знаєте, графе, саме тому, що наш медовий місяць зірвався, а в королівстві ходять дивні чутки, я прийняв рішення. Я хочу запросити всю вищу знать сьогодні до палацу. На грандіозний бенкет.

Фокс різко притих, а в його очах спалахнув хижий, зацікавлений вогник.

— Усю знать, Ваша Величносте?

— Усіх до єдиного, — я подивився на нього з легкою втомленою посмішкою. — Настав час показати королівству, що влада непорушна. І ви, графе, особисто допоможете мені організувати цей вечір.

Він особисто допоможе влаштувати їм пастку. Мої стихії останнім часом непокоїли, зрадницьки підводячи в найвідповідальніші моменти, і я чітко розумів: часу більше немає. Час вичерпувався.

Я більше не можу без Аделі. І річ давно вже не тільки в ультиматумі богів чи в нашому зв'язку. Якщо власну бунтівну магію я ще якось міг ігнорувати й приборкувати силою волі, то те, що я власноруч розбив їй серце — ні. Вона потрібна мені, набагато більше, ніж вона сама собі уявляла. Але перш ніж я зможу дихати спокійно, вона повинна бути в абсолютному захисті від цієї палацової м'ясорубки.

— Допомогти вам у чому, Ваша Величносте? — обережно перепитав Фокс, дещо здивований такою різкою зміною теми.

Я повільно підвівся з-за масивного дубового столу, дивлячись на цього старого інтригана.

— Королева наразі в жалобі, їй не до святкових клопотів, а всі організаційні турботи щодо бенкету я хочу повністю перекласти на плечі вашої сім'ї, графе. Зрештою, ви зараз — найближча і найавторитетніша людина в моєму ближньому колі. Після покійного герцога, звісно ж.

Я навмисно зробив акцент на цій фразі.

Фокс на секунду застиг. Його хитрий, нашорошений розум миттєво відчув фальш — він точно відчув, що тут щось не так, що пропозиція занадто добра, щоб бути правдою. Але жага влади та власної значущості пересилила будь-які сумніви.

Він проковтнув наживку. І не сказав ні слова проти.

Наступні кілька годин перетворилися на виснажливе полювання. Я цілий день не спускав очей із графа Фокса та його дружини, слідуючи за ними тінню крізь коридори палацу. Мої стихії всередині вирували так, ніби під шкірою розлили киплячу лаву — магія вимагала виходу, бунтувала, розривала мене зсередини через те, що я намагався тримати її під крижаним замком.

Час від часу я відходив від графа, залишаючи його наодинці в напівпорожніх залах, даючи йому ілюзію свободи й часу для чорних справ.

От тільки десь на задвірках свідомості колола липка тривога.

Де Каспер?

Він мав бути десь тут. Мав невідступно тримати Фокса в полі зору, контролювати кожен його рух. Але на мій заклик Каспер не відгукувався. Зв’язку з ним не було взагалі. А для моєї правої руки таке мовчазне зникнення не віщувало нічого доброго.

— Ваша Величносте, виглядаєте блідим, — пролунав голос Фокса, коли ми випадково перетнулися біля східного крила. Він зупинився, розпливаючись у підлабузницькій посмішці. Його дружина стояла поряд, тримаючись за його руку з надто награною елегантністю.

— Лиш трохи втомився від турбот, графе, — кинув я, відчуваючи, як у грудях запікається дихання. — Сподіваюся, вечірній прийом поверне мені сили. Особливо враховуючи, скільки зусиль ваша родина доклала до його організації.

— О, ми зробимо все, аби цей вечір виявився… незабутнім для всіх присутніх, — у його очах промайнув хижий блиск, який він навіть не намагався приховати.

— Навіть не сумніваюся, — я холодно посміхнувся у відповідь і рушив далі.

А коли на палац опустилася вечірня темрява, до зали почала збиратися вища знать. Розкішні сукні, дзенькіт дорогого кришталю, фальшиві посмішки та шурхіт дорогих тканин наповнили простір. Але разом із ними прийшло й воно.

Мені ставало все гірше.

Стихії всередині остаточно втратили контроль, бушуючи в жилах диким штормом. Повітря навколо мене стало важким, насиченим розрядженою електрикою, а шкіра палала від надлишку магії. Я відчував нутром: щось іде не так. Повітря в палаці смерділо небезпекою, і ця ніч обіцяла завершитися кров'ю.